Страница 6

Мене часто порівнювали з Marilyn Monroe. Казали, що в нас схожі усмішки, особливо на фотографіях, де вона ще була Нормою Джин. Але я ніколи не бачила між нами особливої схожості. Більше того, мені завжди було неприємно, коли мене порівнювали з кимось іншим. Я вважала, що кожна людина унікальна, і я теж була такою — єдиною та неповторною. Так само негативно я ставилася до людей, які намагалися наслідувати мене саму, ніби відмовляючись від власної індивідуальності.

Коли я почала розпитувати про те, хто така Мерилін Монро, мені сказали, що це відома акторка і найкрасивіша жінка у світі. Розповідали, що в молодості вона сяяла на екрані, а потім постаріла й тому зникла з кіно. Проте чомусь я одразу відчула, що це неправда. У мене виникло дивне відчуття, ніби її вже давно немає серед живих.

Я й досі не можу пояснити, звідки взялося це відчуття. Тоді я майже нічого про неї не знала, але чомусь була впевнена, що її доля склалася зовсім не так, як розповідали дорослі. Більш за те, ніби підсвідомо, я вже знала всю її біографію. Я не розуміла звідки в моїй голові з'являлась ця інформація, але я точно знала, що було саме так.

Згодом мені до рук потрапила стаття про Мерилін Монро в журналі. Читаючи її, я з подивом виявила, що багато моїх підсвідомих відчуттів виявилися правдою. Пізніше я подивилася документальний фільм про її життя і знову переконалась, що я була дійсно мала рацію.

Тоді ж я дізналася, що улюбленою акторкою Норми Джин була Jean Harlow. І що з Мерилін Монро зробили другу Джин Харлоу. Більш того, вона повторила не лише її екранний образ, а й багато трагічну долю.

Чим більше я дізнавалася про життя Мерилін Монро, тим сильніше розуміла, що за сліпучою красою та світовою славою ховалася дуже складна й далеко не щаслива доля.

Я завжди відчувала до себе підвищену увагу. Мені було байдуже, подобаюся я комусь чи ні. Найважливішим для мене було те, що я подобалася сама собі — саме такою, якою була.

У дванадцять років я вже користувалася косметикою, а яскравий макіяж робив мене візуально старшою за свій вік. Через це дорогою до гімназії до мене нерідко чіплялися дорослі чоловіки, намагаючись познайомитися. Мене це лякало.

Зазвичай я просто ігнорувала їх і мовчки йшла далі. Але якщо вони ставали надто нав'язливими, я прямо говорила, що ще неповнолітня. У відповідь інколи доводилося чути грубі та зневажливі фрази на кшталт того, що сучасні дівчата нібито знають більше за дорослих жінок. ( Цноти я позбулась аж у двадцять п'ять років, і то я вважаю що поспішила, тому що насправді гідного чоловіка я зустріла у двадцять сім років)

Попри те, що яскрава зовнішність привертала увагу багатьох хлопців, думки про інтимні стосунки викликали в мене лише страх і тривогу. Я була ще дитиною і не була готова до таких речей.

На подібне хамство я могла різко відповісти підвищеним тоном. Іноді достатньо було голосно крикнути, щоб вони залишили мене в спокої. На щастя, після цього нав'язливі залицяльники зазвичай відступали й більше мене не турбували.

Моє покоління виросло на американських фільмах про школу. Майже в кожному з них була популярна дівчина, на яку всі хотіли бути схожими. Вона завжди перебувала в центрі уваги, але водночас мала непростий, а часом і доволі стервозний характер. У певному сенсі я була схожа на таку героїню. Багато хто звертав на мене увагу, проте всередині мене жило чимало образи та злості. Найбільше мені боліло те, що мої друзі й однокласники росли в повноцінних, щасливих сім'ях, де поруч були і мама, і тато. А мене виховували дідусь і бабуся.

Не можу сказати, що була нещасливою чи чогось була позбавлена. Навпаки, вони дуже мене любили. Усе найкраще завжди намагалися дати саме мені. Якщо я робила якусь дурницю чи пустувала, мене ніколи не сварили. Дідусь і бабуся спокійно пояснювали, чому так чинити не варто, допомагали зрозуміти наслідки моїх вчинків. Вони не нав'язували мені свою думку, як це часто робила мама в той час, коли я ще жила з нею. Замість наказів і заборон вони вміли домовлятися, вислуховували мене та ставилися до мене з повагою.

Я була більш ніж задоволена своїм життям поруч із ними й безмежно вдячна їм за любов, турботу та підтримку. Проте в глибині душі залишалося бажання, яке не зникало з роками. Мені хотілося, щоб усе це — любов, розуміння, тепло сімейного дому — я могла отримувати від своїх батьків. Хотілося, щоб саме вони були поруч у найважливіші моменти мого життя.

На початку навчального року, у вересні, дідусь і бабуся вирішили найняти мені репетитора з математики, щоб я добре склала іспити наприкінці дев'ятого класу, а згодом і випускні іспити в одинадцятому. Усі предмети давалися мені досить легко, окрім точних наук. Я навчалась за дванадцяти- бальною системою, і якщо з літератури та мов у мене було 10–11 балів, а з більшості інших предметів — 8–10, то з математики, фізики та хімії оцінки коливалися від 6 до 8 балів.

Я дуже хотіла закінчити гімназію зі срібною медаллю, але саме точні науки постійно заважали здійснити цю мрію.