Страница 14

З роками я не раз згадувала цю розмову й переконувалася, що в його словах була певна життєва правда.

Попри власні недоліки, режисер справляв на мене хороше враження. Він був людиною непростою, зі своїми слабкостями та важким характером, але водночас мав великий життєвий і професійний досвід. Мені було цікаво слухати його розповіді про початок кар'єри, про труднощі, через які він пройшов, і про те, як будував своє життя в театрі.

До речі, з іншими артистами він часто розмовляв різко та жорстко, навіть міг облаяти не цензурними словами так, що в мене вуха скручувались в трубочку, а зі мною поводився зовсім інакше. Навіть коли в мене щось не виходило, він намагався добирати слова обережно й тактовно, щоб не образити. Можливо, бачив у мені юну акторку, яка лише починала свій шлях, а можливо, просто розумів, що підтримка інколи допомагає значно більше, ніж сувора критика.

Прем’єра вистави пройшла успішно, я блискуче виконала роль прекрасної циганки Есмеральди. Після вистави трупа влаштувала гулянку, але я не захотіла брати участь у пиятиці. Тож просто вирішила прогулятися містом, побувши наодинці із собою та своїми думками.

Наступного дня до мене підійшов спонсор театру й запропонував поїхати до нього в заміський будинок... Мені було гидко навіть дивитися на нього, не те що кудись із ним їхати! Це був старий козел, дуже неприємний і огидний дід, який вважав себе господарем життя! Я відчула приниження від того, що це створіння взагалі дозволило собі таку пропозицію і ще й воно розраховувало, що я погоджуся! Я послала його куди подалі — і мене відразу ж звільнили з театру!

Якось Мерилін Монро сказала: «У Голлівуді акторки, співачки й повії перебувають у рівному становищі: усі вони починають і закінчують однаково. Найгірше, що може зробити дівчина, — це відмовити!»

Паралельно сталася ще одна вкрай неприємна ситуація: один хлопець намагався зі мною познайомитися. У ньому не було нічого особливого — звичайний провінційний юнак, який жив на сусідній вулиці й багато разів бачив мене раніше. Він мене не зацікавив, тому що був не мого рівня! Тож я одразу дала зрозуміти, що йому навіть мріяти про мене не можна! Та він не зміг прийняти відмову. Він почав мене сталкерити! Я підійшла до його батьків, розповіла ситуацію та попросила прийняти міри, що б їх син не набридав мені, але вони звинуватили мене у зверхності, тому що " хлопець закохався", на що я відповіла: " Нехай закохується у кого- небудь свого рівня!" Потім, я звернулась до дільничного з цією проблемою, на що він відповів: " Я буду розбиратись у тому випадку, якщо він вас вб'є!" Мені довелося звернутися по допомогу до дядька Нікоса, і той серйозно поговорив із ним. Здавалося, на цьому все мало закінчитися. Але ні! Невдовзі до мене почав залицятися ще й інший хлопець. Я так само відмовила і йому, тому що він також був не мого рівня! Проте найдивнішим було те, що обидва відкинуті мною залицяльники раптом почали з'ясовувати стосунки між собою, немов я була якимось трофеєм, за який варто боротися! І не зрозуміло чому, вони почали між собою битися, я ж їх обох відшила... В тім, мені це було байдуже.Я відмовила обом. Чітко й однозначно! Те, що вони не змогли прийняти цю відповідь, було вже їхньою проблемою, а не моєю! Людина повинна вміти об'єктивно оцінювати себе і з повагою ставитися до чужого вибору! Та події набували дедалі трагічнішого характеру. Згодом я дізналася, що їхній конфлікт зайшов настільки далеко, що один із них убив іншого! А щоб уникнути в'язниці та відповідальності за скоєне, сам вистрибнув із вікна. Все свідки цієї події завмерли від жаху.І раптом усі погляди звернулися на мене. Люди шукали винного — і знайшли найзручнішу мішень. Почалися плітки, осуд, злі язики та відверте цькування. Мене звинувачували у чужому безумстві, у чужих рішеннях, у чужих злочинах. Наче саме я тримала їх за руки в ту фатальну мить!

Але я не була винна! Я лише сказала «ні», і правильно зробила! Я не повинна витрачати свій час, на людей, які мені не приємні!

Після звільнення з театру та всього, що сталося, я більше не бачила сенсу залишатися серед тих не адекватних людей!

Тож одного дня я зібрала речі й поїхала! Подалі від того міста. Подалі від пліток, ненависті та чужого божевілля.Із собою я забрала лише одне — усвідомлення того, що інколи найстрашнішим покаранням стає не злочин, а людський суд!

Коли настав час подавати документи до вищих навчальних закладів, я поїхала до Москви. Тоді майже всі рвались туди..., і я не була винятком. Я марила театром, хотіла вступити до театрального вишу й на власні очі побачити легендарний МХАТ.

Та вже в одному з навчальних закладів мене зустріли холодною відмовою: документи приймати не стали. На моє цілком закономірне запитання: «Чому?» — пролунала різка відповідь:

— Ми не зобов’язані нічого пояснювати!