Страница 29

Копіювання на кальку в креслярському бюро «Техносила» давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні «Не украдь», виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. «Куди ідуть гроші?» — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив:

— Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо.

— Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна.

— Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції.

— Як це нерозумно!

— Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів.

Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет.

— Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя.

— Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити.

— Чому ж ти не хотіла говорити?

— Мені забракло сили. Я боялась заплакати.

— А тепер ти не боїшся?

— Тепер мені байдуже.

Ліза схлипнула.

— Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса.

— Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу.

— Спаржа не м'ясо!

— А коли він писав «Війну і мир», він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли «Анну Кареніну» писав, — їв, їв, їв!

— Та замовчи!

— Їв! Їв! Їв!

— А коли «Крейцерову сонату» писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля,

— «Крейцерова соната» маленька. Хай би він написав «Війну і мир», сидячи на вегетаріанських сосисках!

— Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим?

— Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим?

Коля й собі перейшов на «ви». У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку.

— Куди ти йдеш?

— Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла.

«Куди вона могла піти?» — подумав Коля. Він прислухався.

— Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч.

— Утопиться! — вирішили в третім пеналі.

П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки.

Ліза схвильовано бігла вулицями.

Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци.