Страница 31

Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець.

— Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять.

— А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці.

Вони почали ходити поміж стільців.

— Ну? — квапив Остап.

— Спинка начеб не така, як у моїх.

— То це не ті?

— Не ті.

— Надаремне я з вами зв'язався, здається.

Іполит Матвійович був украй пригнічений.

— Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду.

— Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились?

Іполит Матвійович відбувся мовчанкою.

— Вам голова болить?

— Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі.

Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити.

— Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето.

— Петрівна. А як вас звуть?

Обмінялись іменами й по батькові.

«Казка незабутнього кохання» — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж.

— Ви науковий працівник? — запитала Ліза.

— Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство.

— А скільки вам років, пробачте мою нескромність?

— До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу.

— А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят?

— Майже. Тридцять вісім.

— Ого! На вигляд ви значно молодший.

Іполит Матвійович відчув себе щасливим.

— Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс.

Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала.

— Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом.

— Так коли ж? — спитав Вороб'янінов нетерпляче. — Коли і де ми побачимось?

— Ну, я не знаю. Коли хочете.

— Сьогодні можна?

— Сьогодні?

— Благаю вас.

— Ну, гаразд. Хай сьогодні. Заходьте до нас.

— Ні, стрінемося десь на повітрі. Тепер така прекрасна година. Знаєте вірші: «Это май-баловник, это май-чародей веет свежим своим опахалом»?

— Це Жарова вірші?

— М-м… Здається. Так сьогодні? Де ж саме?

— Який ви чудний! Де хочете. Хочете — біля вогнетривкої шафи? Знаєте? Коли стемніє…