Страница 46

— Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет.

Він уже побачив усе, що йому було треба.

Розділ XXVII

Дивовижний бупрівський кошик

Старгородська філія ефемерного «Меча і рала» разом з молодцями з «Швидкоупаку» вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці «Хлібопродукту».

Перехожі зупинялися.

— Куди черга стоїть? — питали громадяни.

У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.

— Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.

Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на «Старгородську правду».

Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.

Молодці з «Швидкоупаку», закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.

За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.

Другого дня винайдено протиотруту.

Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.

Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації.

Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина.

Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в місті, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі.

— Слухай, Генрієтто, — сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка.

— А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська.

— Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти?

— То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем!

Генрієтта не знала, що доля піднесли її чоловіка на голову біржового комітету. Тому вона була спокійна.

— Можливо, я не прийду ночувати, — сказав Кислярський, — тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники?

— Може, візьмеш із собою примус?

— Так тобі й дозволять держати в камері примус! Дай мені кошик.

У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну.

— Можеш мене не проводжати, — сказав досвідчений чоловік. — Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати.

І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик.

— Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов.

Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорював працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора.