Страница 49

З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.

Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.

— Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок!

Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.

Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.

Зі стогоном «товаришу Бендер!» бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.

— А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут?

— Тут, тут, — твердила вдова радісно.

— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор.

Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.

— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому.

Вдова була позбавлена фантазії.

— Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.

— Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?

Вдова мучилась.

— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити?

— Сам поїхав, ще й сам питає!

І вдова заплакала.

— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі

— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер…

— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме?

Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.

— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.

У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:

— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?

— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.

— Украв, украв! — торочила вдова.

— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.

— А ситечко хто взяв?

— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.

— Забрав, — кукувала вдова.

— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?

— Злодій, злодій!

— У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення.

Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.

— Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі