Страница 64

— Не смію, — забурмотів панотець Федір, кладучи на коліна пропахлий гасом піджак пекаря, — не смію сидіти в присутності високопоставлених осіб.

І панотець Федір зробив спробу знову впасти на коліна. Інженер із сумовитим криком придержав панотця Федора за плечі.

— Мусик, — сказав він, важко дихаючи, — поговори з цим громадянином. Тут якесь непорозуміння.

Мусик одразу взяла діловий тон.

— У моєму домі, — сказала вона грізно, — будь ласка, не ставайте ні на які коліна!

— Голубонько! — розчулився панотець Федір. — Матінко!

— Ніяка я вам не матінка! Що вам треба?

Піп залопотів щось незрозуміле, але, видно, зворушливе. Тільки після довгих розпитувань пощастило збагнути, що він, як особливої ласки, просить продати йому гарнітур з дванадцяти стільців, на одному з яких він у даний момент сидить.

Інженер, здивувавшись, випустив з рук плечі панотця Федора, який негайно бухнув на коліна і почав по-черепашому ганятись за інженером.

— Чому, — кричав інженер, ухиляючись від довгих рук панотця Федора, — чому я мушу продати свої стільці? Скільки ви не бухайтесь на коліна, я нічого не можу збагнути!

— Але ж це мої стільці, — простогнав панотець Федір.

— Тобто як це ваші? Звідки ваші? З глузду ви з'їхали? Мусику, тепер я все розумію! Це явний псих!

— Мої, — принижено твердив панотець Федір.

— Що ж, по-вашому, я у вас їх украв? — скипів інженер. — Украв? Чуєш, Мусику! Це якийсь шантаж!

— Ні, боже мій, — шепнув панотець Федір.

— Якщо я їх у вас украв, то вимагайте судом і не влаштовуйте в моєму домі пандемоніуму! Чуєш, Мусику! До чого доходить нахабство. Пообідати не дадуть по-людському!

Ні, панотець Федір не хотів вимагати «своїх» стільців судом. Ні в якому разі. Він знав, що інженер Брунс не крав у нього стільців. О ні! У нього і на думці цього не було. Але ці стільці все-таки до революції належали йому, панотцеві Федору, і вони безмірно дорогі його дружиш, що вмирає оце у Воронежі. Виконуючи її волю, аж ніяк не з власного зухвальства, він дозволив собі довідатись, де нині стільці і прийти до громадянина Брунса. Панотець Федір не просить милостині. О ні! Він досить забезпечений (невеличкий свічковий заводик у Самарі), щоб потішити в останні хвилини дружину, купивши старі стільці. Він ладний не поскупитись і заплатити за весь гарнітур карбованців двадцять.

— Що? — крикнув інженер, багровіючи. — Двадцять карбованців? За прекрасний гарнітур для вітальні? Мусику! Ти чуєш? Це все-таки псих! Їй-богу, псих!

— Я не псих. А єдино, виконуючи волю пославшої м'я жони…

— О, ч-чорт, — сказав інженер, — знов повзати почав. Мусику! Він знову повзає!

— Визначте ж ціну, — стогнав панотець Федір, обачливо б'ючись головою об стовбур араукарії.

— Не псуйте дерева, дивак ви чоловік! Мусик, він, здається, не псих. Просто, як видно, прикро вражений хворобою дружини чоловік. Продати хіба йому стільці, га? Одчепиться, га? А то він лоба розіб'є!

— А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик.

— Купимо інші.

— За двадцять карбованців?

— За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам.

У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену.

— Ну, Мусику, це мені вже остогидло.

Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум:

— По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по-друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше.

— Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини.

— Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок.

— Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір.

Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав:

— Ви ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки.