Страница 69

Концесіонери були задоволені, їхній-бо стілець, разом з трьома новими пишними півкріселками рококо, був на місці.

Заховавшись в одну із лож, друзі терпляче дожидали закінчення неймовірно довгого спектаклю. Публіка нарешті розійшлась, і актори побігли прохолоджуватись. У театрі не лишилося нікого, крім членів-пайовиків концесійного підприємства. Усе живе вибігло на вулицю, під потоки давноочікуваного свіжого дощу.

— За мною, Кисо! — скомандував Остап. — На випадок чого, ми провінціали, що не знайшли виходу з театру.

Вони пробрались на сцену, витираючи сірники, і хоч раз у раз билися об гідравлічний прес, обстежили всю сцену.

Великий комбінатор побіг вгору сходами, в бутафорську.

— Ідіть сюди! — крикнув він.

Вороб'янінов, розмахуючи руками, помчав нагору.

— Бачите? — сказав Остап, засвітивши сірник.

З пітьми виступали ріжок гамбсівського стільця і сектор парасольки з написом: «Хочу…»

— От! От наше майбутнє, теперішнє і минуле. Запалюйте, Кисо, сірники. Я його розшию, — і Остап поліз у кишеню по інструменти. — Ну-с, — сказав він, простягнувши руку до стільця, — іще один сірник, предводителю.

Спалахнув сірник, і, дивна річ, стілець сам по собі стрибнув убік і раптом, перед очима здивованих концесіонерів провалився крізь підлогу.

— Мамо! — крикнув Іполит Матвійович, одлітаючи до стіни, хоч не мав ані найменшого бажання це робити.

З брязкотом вискочили шибки, і парасолька з написом: «Я хочу. Подколесіна», підхоплена вихором, вилетіла у вікно до моря. Остап лежав на підлозі, легко придавлений фанерними щитами. Було дванадцять годин і чотирнадцять хвилин. Це був перший удар великого кримського землетрусу 1927 року.

Удар дев'яти балів, що завдав незчисленного лиха всьому півострову, вирвав скарби з рук концесіонерів.

— Товаришу Бендер! Що це таке? — кричав Іполит Матвійович, пойнятий жахом.

Остап нетямився: землетрус став йому на дорозі. Це був єдиний випадок у його багатій практиці.

— Що це? — лементував Вороб'янінов.

З вулиці долинали крики, дзвін і тупіт.

— Це те, що нам треба негайно тікати на вулицю, поки нас не завалило стіною. Мерщій! Мерщій! Дайте руку, макухо!

І вони ринули до виходу. На їхнє здивування, біля дверей, що вели зі сцени в провулок, лежав на спині цілий-цілісінький гамбсівський стілець. Із собачим виском Іполит Матвійович вчепився в нього мертвою хваткою.

— Давайте обценьки! — крикнув він Остапові.

— Ідіот ви паршивий! — застогнав Остап. — Зараз стеля обвалиться, а він тут божеволіє! Мерщій на повітря!

— Обценьки! — ревів збезумілий Іполит Матвійович.

— Ну вас к бісу! Пропадемо тут з вашим стільцем! А мені моє житця дороге як пам'ять!