Страница 76

На високій протилежній стіні ресторанного садка було намальовано дерева, густолисті, акуратні, як на картинках з хрестоматії. Справжніх дерев у садку не було, але тінь, яка падала від стіни, давала життєдайну прохолоду, що цілком задовольняла громадян. Громадяни, очевидно, всі достоту були членами профспілок, бо пили лише пиво і навіть нічим не закушували.

До воріт, безугавно ахкаючи і стріляючи, під'їхав зелений автомобіль, на дверцятах якого білою дугою красувався напис:

«Ох, і покатаю». Нижче можна було прочитати умови прогулянки на веселій машині. За годину — три карбованці. Довші маршрути — за домовленістю. Пасажирів у машині не було.

Відвідувачі садка тривожно зашепотіли. Хвилин п'ять шофер благально дивився крізь садові грати і, втративши зрештою надію дістати пасажира, зухвало вигукнув:

— Таксі вільне. Прошу сідати!

Та ніхто з громадян не виявив бажання сісти в машину «Ох, і покатаю».. Навіть запрошення шофера справило на них якесь дивне враження. Вони похнюпилися і намагалися не дивитись у бік машини. Шофер похитав головою і непоспіхом від'їхав.

Арбатовці засмучено дивилися йому вслід. За п'ять хвилин зелене авто шалено промчало повз сад у іншому напрямку. Шофер, підскакуючи на своєму сидінні, щось кричав, але що саме — важко було розібрати. В машині не було нікого, як і раніш.

Остап зирнув на машину і сказав:

— Ось що, Балаганові ви піжон. Не ображайтесь. Цим я лише хочу визначити місце, яке ви займаєте під сонцем.

— Ідіть до біса! — грубо відповів Балаганов.

— Ви все ж таки образились? То, по-вашому, посада лейтенантського сина це не піжонство?

— Але ж і ви самі—син лейтенанта Шмідта! — заволав Балаганов.

— Ви піжон, — повторив Остап. — І син піжона. І діти ваші будуть піжонами. Хлопчисько! Те, що сталося сьогодні вранці, — це ж навіть не епізод, а так, випадковість, примхи художника. Джентльмен, який полює на десятку… Полювати з такими мізерними шансами — не моя вдача. І що це за така професія, прости господи! Син лейтенанта Шмідта! Ну, ще рік, ну, два. А далі? Що далі? Далі ваші руді кучері всім надокучать, і вас просто почнуть бити.

— То що ж робити? — занепокоївся Балаганов. — Як добувати хліб насущний?

— Треба мислити, — суворо мовив Остап. — Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу до кислого виконкомівського карбованця. Мій гачок гостріший… Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші… Скажіть, яка сума вам подобається?

— П'ять тисяч, — недовго думаючи, відповів Балаганов.

— На місяць?

— На рік.

— Тоді нам з вами не по дорозі. Мені потрібно п'ятсот тисяч. І бажано всі одразу, а не частинами.

— А може, все ж таки візьмете частинами? — запитав мстивий Балаганов.

Остап уважно подивився на співбесідника і цілком серйозно відповів:

— Я б узяв частинами. Але мені потрібно всі одразу. Балаганов хотів було пожартувати з приводу і цих слів, та, глянувши на Остапа, враз зів'яв. Перед ним сидів атлет з правильним, наче вибитим на монеті, обличчям. Смугляве горло перетинав тендітний білий шрам. Очі виблискували загрозливо весело.

Балаганов раптом відчув непереборне бажання виструнчитись. Йому навіть забажалося відкашлятись, як це буває з людьми середньої відповідальності під час розмови з кимсь із вищестоящих товаришів. І справді, відкашлявшись, він зніяковіло запитав: