Страница 91

Зараз він працював над груповим портретом. Величезне полотно зображало засідання окрплану. Цю картину Феофан готував з квасолі і гороху. Та в глибині душі він віддавав; перевагу вівсу, на якому зробив свою кар'єру, і збив з позицій діалектичних станковистів.

— Вівсом, воно, звичайно, похватніше, — викрикнув Остап. — А Рубенс з Рафаелем, йолопи, олією трудились. Ми теж дурні, на зразок Леонардо да Вінчі. Дайте нам жовтої емалевої фарби.

Заплативши гроші балакучому продавцеві, Остап запитав:

— До речі, хто такий Плотський-Поцілуєв? Ми не тутешні, не в курсі справи.

— Товариш Поцілуєв — відомий працівник центру, а сам з нашого міста. Приїхав з Москви у відпустку.

— Все ясно, — сказав Остап. — Дякую за інформацію. До побачення.

На вулиці молочні брати знову побачили діалектичних станковистів. Всі четверо, з сумними й млосними, як у циганів, обличчями, стояли на роздоріжжі. Поруч з ними стирчали мольберти, поставлені як гвинтівки, у піраміду.

— Що, служиві, кепсько? — запитав Остап. — Проґавили Плотського-Поцілуєва?

— Проґавили, — простогнали художники. — Вислизнув із рук.

— Феофан перехопив? — запитав Остап, виявляючи неабияку обізнаність з об'єктом розмови.

— Вже пише, халтурник, — відповів заступник Генріха Наварського. — Вівсом. На стару манеру, каже, переходжу. Скаржиться, лабазник, на кризу жанру.

— А де ательє цього діляги? — поцікавився Остап. — Хочеться кинути оком.

Художники, в яких було чимало вільного часу, охоче повели Остапа і Балаганова до Феофана Мухіна. Феофан працював у себе в садку, на повітрі. Перед ним на табуретці сидів товариш Плотський, чоловік, як видно, полохливий, боязкий. Він, затамувавши подих, дивився на художника, який, як сіяч, з кредитки у три червінці, хапав жменями із козуба овес і розкидав його по полотну. Мухін хмурився. Йому заважали горобці. Вони нахабно підлітали до картини і викльовували з неї окремі деталі.

— Скільки ви одержите за цю картину? — соромливо запитав Плотський.

Феофан припинив сівбу, критично глянув на свій твір і мрійно відповів:

— Що ж! Карбованців двісті п'ятдесят музей за неї дасть.

— Дорога ціна.

— А овес тепер почім? — наче проспівав Мухін. — Не докупишся. Дорогий тепер овес!

— Ну, як яровий клин? — запитав Остап, просовуючи у садочок крізь тин голову. — Посівна кампанія, бачу, проходить добре. На сто процентів! Але все це ніщо проти того, що я бачив у Москві. Там якийсь художник зробив картину з волосся. Велику картину з багатьма фігурами, і, зважте, ідеологічно витриману, хоч художник і користався волоссям безпартійних — був такий гріх. Але з погляду ідеології, картина, повторюю, була витримана. Звалась вона «Дід Пахом і трактор на ночівлі». Це була така норовиста картина, що не знали, що з нею робити. Іноді волосся на ній ставало дибом. А якогось погожого дня вона зовсім посивіла і від діда Пахома і трактора не лишилося й сліду. Та художник встиг урвати півтори тисячі за вигадку. Отож ви не дуже тіште себе мріями, товаришу Мухін. Раптом овес проросте, ваші картини заколосяться, і вам уже більше ніколи не доведеться знімати врожай.

Діалектичні станковисти співчутливо засміялися. Але Феофан не засмутився.

— Це звучить як парадокс, — зауважив він, знову починаючи посівні маніпуляції.

— Гаразд, — сказав Остап на прощання, — сійте розумне, добре, вічне, а там побачимо. Бувайте здорові і ви, служиві. Киньте свої олійні фарби. Переходьте на мозаїку з гайок, милиць і гвинтів. Портрет з гайок! Це ж ідея!