Страница 101

Але ще більшу сенсацію викликало це повідомлення в квартирі номер три будинку номер вісім на Лимонному перевулку, відомій всім як «Вороняча слобідка».

— Пропав наш квартирант! — радісно казав відставний двірник Микита Пряхін, просушуючи над примусом валянок. — Пропав, сердешний. Ото не літай, не літай! Людина ходити мусить, а не літати. Ходити мусить, ходити.

І він перевертав валянок над стогнучим вогнем.

— Долітався, жовтоокий, — бурмотіла бабуся, імені-прізвища якої ніхто не знав. Жила вона на антресолях, над кухнею, і хоч вся квартира освітлювалася електрикою, бабуся палила у себе нагорі гасову лампу з рефлектором. Електриці вона не довіряла. — Ось і кімната звільнилася, площа!

Бабуся першою вимовила слово, яке давно вже гнітило серця мешканців «Воронячої слобідки». Про кімнату загиблого льотчика заговорили всі: і колишній гірський князь, а тепер трудящий Сходу громадянин Гігієнішвілі, і Дуня, яка арендувала койку в кімнаті тітоньки Паші, і сама тітонька Паша — торговка і гірка п'яниця, і Олександр Дмитрович Суховейко, в минулому камергер двора його імператорської величності, якого в квартирі звали просто Митрич, і вся інша квартирна дрібнота на чолі з відповідальною квартиронаймачкою Люцією Францівною Пферд.

— Що ж, — сказав Митрич, поправляючи золоті окуляри, коли кухню заповнили пожильці, — раз товариш зник, треба ділити. Я, наприклад, давно маю право на додаткову площу.

— Це чому ж мужчині площу? — заперечила коїчниця Дуня. — Треба женщині. Та в мене, може, за все життя такого випадку не буде, щоб мужчина раптом пропадав!

І вона ще довго штовхалася поміж сусідів, доводячи своє право на площу і часто вимовляючи слово «мужчина».

В усякому разі, пожильці сходилися на тому, що кімнату треба негайно забирати.

Того ж дня світ сколихнула нова сенсація. Сміливий Севрюгов знайшовся: Нижній Новгород, Квебек і Рейк'явік почули позивні Севрюгова. Він сидів з пом'ятим шасі на вісімдесят четвертій

Паралелі. Ефір вирував від повідомлень: «Сміливий росіянин почуває себе чудово», «Севрюгов шле рапорт президії Тсоавіохіму!», «Чарль Лімдберг вважає Севрюгова кращим льотчиком світу», «Сім криголамів вийшли на допомогу Севрюгову і знайденої ним експедиції». У проміжках між цими повідомленнями газети друкували лише фотографії якихось криг і морських берегів. Без упину чути було слова: «Севрюгов, Нордкап, паралель, Севрюгов, Земля Франца-Иосйфа, Шпіцберген, Кінгсбей, піми, пальне, Севрюгов». На зміну смутку, який викликало це повідомлення у «Воронячій слобідці», швидко прийшла спокійна впевненість.

Криголам просувався дуже поволі, ледве розбиваючи крижані поля.

— Одібрати кімнату—і годі,—говорив Микита Пряхін, — йому там добре сидіти на льоду, а тут, наприклад, Дуня, має всі права. До того ж згідно закону, мешканець не має права бути відсутнім більше двох місяців.

— Як вам не соромно, громадянине Пряхін! — заперечувала Варвара, тоді ще Лоханкіна, розмахуючи «Известиями». Це ж герой. Адже він зараз на вісімдесят четвертій паралелі!

— А що це за така паралель, — сердито озвався Митрич. — А може, ніякої такої паралелі й зовсім нема. Цього ми не знаємо. В гімназіях не вчили.

Митрич сказав чистісіньку правду. В гімназії він не вчився. Він закінчив Пажеський корпус.

— Та ви зрозумійте, — гарячкувала Варвара, тикаючи під ніс камергерові газету. — Ось стаття. Бачите? «Серед торосів і айсбергів».

— Айсберги! — кепкував Митрич. — Це ми не можемо зрозуміти. Десять років немає життя. Все Айсберги, Вайсберги, Айзенберги, всякі там Рабіновичі. Правду каже Пряхіи. Одібрати — і годі. Та й ще ось і Люція Францівна стверджує, що за законом…