Страница 106

На третій день існування контори з'явився перший відвідувач. На диво всім, це був листоноша. Він приніс вісім пакетів і, погомонівши з кур'єром Паніковським про те, про се, пішов. В пакетах виявились три повістки, які терміново викликали представника контори на засідання і наради. До того ж у всіх трьох повістках зазначалося, що «явка обов'язкова». Решта папірців — це були вимоги незнайомих, але, очевидно, метких установ подати безліч усяких відомостей і кошторисів у багатьох примірниках, і все це теж терміново і в обов'язковому порядку.

— Це що таке? — кричав Остап. — Ще три дні тому я був вільний орел-стерв'ятник, лопотів крильми, де хотів, а тепер маєш: явка обов'язкова! Виявляється, у цьому місті е багато людей, яким Остап Бендер конче потрібен. І хто ж вестиме всю цю переписку з друзями? Доведеться збільшити витрати і переглянути штати. Потрібна знаюча конторниця. Хай сидить над справами.

Через дві години зчинилося нове лихо. Прийшов дядько з важким мішком.

— Хто приймає роги? — запитав він, скидаючи мішок на підлогу.

Великий комбінатор скоса зирнув на відвідувача і на його добро. Це були маленькі криві й брудні роги, на які Остап поглядав з огидою.

— А товар добрий? — обережно спитав начальник філії.

— А ти подивися, які ріжки! — запально сказав дядько, підносячи жовтий ріг до обличчя великого комбінатора. — Ріжки — перший сорт! Згідно з кондицією.

Кондиційний товар довелося купити. Дядько опісля ще довго пив з Паніковським чай, розповідаючи про селянське життя, що викликало в Остапа природне роздратування людини, якій довелося марно викинути п'ятнадцять карбованців.

— Якщо Паніковський впустить сюди ще одного рогоносця, — сказав Остап, коли відвідувач пішов, — не служити більше Паніковському. Звільню без виплати вихідних грошей. І взагалі, з нас досить державної діяльності. Час займатися ділом.

Повісивши на скляні двері табличку «перерва на обід», начальник філії вийняв з шафи папку, в якій нібито знаходилося синє море і білий пароплав, і, ляснувши по ній долонею, сказав:

— Ось над чим працюватиме наша контора. Зараз удій «справі» ще немає жодного аркуша, та ми знайдемо кінці, хоч би для цього довелося відрядити Паніковського і Балаганова по слідчі матеріали в каракумські піски чи кудись у Кременчук.

В цю хвилину ручка на дверях контори засіпалася. За склом тупцював старий у заштопаній білими нитками панамі і в широкому чесучевому піджаку, з-під якого виднілася пікейна жилетка. Старий витягував курячу шию і прикладав до скла величезне вухо.

— Зачинено, зачинено, — поспіхом викрикнув Остап. — Заготівлю копит тимчасово припинено.

Та старий продовжував робити руками якісь знаки. Коли б Остап не впустив старого біложилетника, то, можливо, магістральна лінія роману пішла б в іншому напрямку й ніколи не сталися б ті дивовижні події, в яких довелося брати участь і великому комбінатору, і його дратівливому кур'єрові, і безтурботному уповноваженому в справі заготівлі копит, і ще багатьом людям, зокрема і одному східному мудрецеві, внучці старого ребусника, знаменитому громадському діячеві, начальникові «Геркулеса», а також великій кількості радянських і іноземних громадян.

Але Остап відчинив двері. Старий, жалібно посміхаючись, пішов за бар'єр і сів на стілець. Він заплющив очі і мовчки просидів на стільці хвилин п'ять. Чути було лише висвисти, які час від часу подавав його блідий ніс.

Коли співробітники контори вирішили, що відвідувач вже ніколи не заговорить і стали радитись, як зручніше винести його тіло на вулицю, старий розплющив коричневі повіки і ледь чутно сказав:

— Моє прізвище — Фунт. Фунт.

— І це, на ваш погляд, досить для того, щоб вриватися в установу, зачинену на обід? — весело сказав Бендер.

— От ви смієтесь, — відповів старий, — а моє прізвище — Фунт. Мені дев'яносто років.

— Що ж вам потрібно? — запитав Остап, починаючи втрачати терпіння.

Але тут громадянин Фунт знову змовк і мовчав досить-таки довго.

— У вас контора, — сказав він нарешті.