Страница 3

Антипове лице ще більше стало холодним, невблагано-грізним.

— Нє хочеш сказать? Хорошо. Староста, ти за ето отвєчаєш отдєльно. Ето ти замєть сєбє... А тєпєрь...

Він помалу, повільно й з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху і урочисто, повагом, вийняв свою... велику записну книжку, в якій вів рахунок своїм видаткам і прибуткам. Так же помалу розгорнув її, витягнув олівець і звернувсь до багатія:

— Єщо раз спрашіваю, как твоя фамілія?

Як тільки в руках Антипа з’явилась книжка, в присуствії раптом стало надзвичайно тихо. Посмішок уже не виднілось. Очі всіх, як головки булавок до магніту, повернулись і вп’ялись у книжку. Староста то бігав стурбованим поглядом по присуствії; то знов зупинявсь на книжці. Видно, рішуче був збитий з пантелику.

Стражник непокійно заворушився, обсмикнув свою казенну сіру сорочку і взявсь рукою за шаблю, ніби хотів стати «смирно».

А багатій з червоного зробився жовтим і очі його були вже не сердиті, а немов злякані, немов знепокоєні.

Всі стояли, як загіпнотизовані.

Я зрозумів, що треба кувати залізо, поки гаряче. Враз схопився, озирнувся, підхопив табуретку й підставив Антипові.

— Ізвольтє, прісєсть, Діоґен Емпедокловіч. Может бить черніла подать вам?

— Да-а... Черніла би лучше...

Я з готовністю кинувсь до столу, схопив з його все і одною рукою подав ручку, а в другій став держати чорнило. Він помалу умокнув ручку й наготовивсь писати.

— Так нє желаєш сказать своєй фамілії? — повернувсь до багатія. Той ворохнувсь, але я не дав йому нічого сказать. Швидко повернувшись до Данила, що стояв біля мене зо зляканими, витрищеними очима й з ломакою, я зробив строге лице й хутко крикнув:

— Как фамілія етого чорного? Скоро!

— Клим Сидоренко! — машинально випалив Данило, широко дивлячись на мене.

— Кліментій Сідоренко, Діоґен Емпедоклович, — угодливо нахилився я до Антипа.

— Ага! Отлічно... Хорошо... Клє...мєн...тій... Сі...до...рен...ко... Хорошо. Как називаєтся ето сєлєніе?

— Как називаєтся ето селеніє? — строго звернувсь я до стражника.

— Мандріковка, — злегка вирівнявсь стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.

— Мандріковка, Діоґен Емпедокловіч!..

Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері й юрба ріділа.

— Так, хорошо...

Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся й, несміло глянувши на книжку, промовив:

— Ну, хорошо, господа... Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?

Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, закриваючи книжки, повернувсь до старости.

— Кто ми такіє, ґолубчік, ми скажем ісправніку. Понял? Ісправніку ето скажем. Ето, кажется, здєсь Міхаіл Андрєіч ісправніком? — повернувсь він до мене. — Ах, нєт, Міхаіл Андрєіч в другом уєздє... Да, мой мілий, кто ми такіє, ти ето скоро узнаєш. Да... Ну-с, ми готови. Давайте понятих і можно отправляться. Только я просіл би нєпрємєнно с намі отправіть етоґо ґосподіна... как єго?... — він зазирнув до себе в книжку, — етоґо Сідоренка. І затєм тоґо, которий утвєрждаєт, что ми разбрасивалі прокламації. Как єґо? Мм... Семенюк, кажется! Да, да. Так вот і єґо тоже. Ґдє он?

Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.

— Ґдє, Семенюк?

Семенюк стояв десь аж у задньому кутку. Всі зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на його, то на нас.

— Подойді-ка сюда, Семенюк! — хитнув головою Антип.

— Семенюк, ступай сюда! — крикнув я.

Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:

— Чого ж мені їхать? У меня времня нема...

Антип усміхнувся:

— Нічєґо, ґолубчик, у нас тоже нє било врємєні, а ти задєржал нас. Вот разскажеш ісправніку, как ми бросалі прокламаціі, а тоґда уж увідішь, будєт лі у тєбя врємя... Ну, староста, давай понятих, нужно отправляться, нам нєкоґда. А ви, ґоспода. — звернувсь він до юрби, — будєтє свідєтєлямі, коґда нужно будєт. Слишітє?

— Так тошно... — почулось з різних боків.

В цей час багатій потихеньку по-над стіною пробирався до дверей. Я помітив.

— А ти куда? Сідоренко! — закричав я, — куда уходішь?

Антип строго озирнувся:

— Сідоренко! Імєй в віду, что єщо хуже будєт, єслі уйдьош.