Страница 18

— Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у неділю, — каже Ігор Костянтинович. — Ви хоч швидше місце шукайте.

Місце слід шукати далі від людей. Чим менше людей, тим цікавіше, тим приємніше. Місце шукають «дівчата». В дикунів, як казав поет, усі «возрасты» — «дівчата». Тут вам уже ніяких жінок, Марусь, мам. Тут тільки «дівчата».

«Дівчата» шукають місце, ви розбираєте намети, вирізаєте «колушки». Нарешті «дівчата» місце знайшли.

— Так оце таке місце? — цікавитесь. — Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.

— Так, може, оце?! — уже менш сміливо пропонують «дівчата».

— Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.

— Так, може, отут?!

— А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?

— На Боровій шторм?.. Ти щось…

— А ти? Хіба ти забула — Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…

— Так це ж вони були в Прибалтиці…

— Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…

Місце вибирає Ігор Костянтинович — досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.

— Минулого року стояли…

— Ти хоч не бренькай, — це вже жінка Ігоря Костянтиновича.

— Не я — хлопці стояли…

…Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.

— Мабуть, дощ буде!

— Хто його зна! Хмариться…

— Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.

«Дівчата» збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте «колушки».

— Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, — це вже ви.

— М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..

— Як дівочий поцілунок у липневу ніч…

Намети зіп'ялись.

— Хлопці, — це до вас, — а де сірники?

— Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!

— То ви ж збиралися! Список складали, — захищається розкріпачена жінка.

— А де ти була? — допитує сучасний феодал. — Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..

Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився — й знову тиша.

— То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.

— А де ж ті сусіди в біса? — подає голос і ваша половинка. — Ви ж нас завезли…

— Жінко, — подаєте голос і ви, — вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати — паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.

— Ще й до села не затягнеш, — це вже Ігор Костянтинович…

— М-дак! Свобода — велике діло. А тобі, — це до жінки, — даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну «тушонку».

«Тушонку» їли всі.

— Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, — це за вечерею. — Може, хтось із земляків з'явиться.

— Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!

Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз — темно, хлюп удруге — ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.

— Ох і день завтра буде! — бас Ігоря Костянтиновича.

— Якщо дощ не вперіщить, — тенор його «дівчини».

Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.

— Музику! Ех, музику б, — зітхає Ігор Костянтинович.

— Треба було намети не так близько один біля одного ставити, — вихлюпує слова Борова.

Засинаєте, й раптом: