Страница 20

— Маріє Іванівно, Іванно Мар'янівно, ну, годі вам із вашим молоком та борщами. Ви ж заважаєте людям працювати, — втручається Клара Семенівна.

— А ви, Кларо Семенівно, кращі нас?! Ще де та неділя, а ви в робочий час домовляєтесь з чоловіком про недільний базар, — кидає Марія Іванівна.

— І чи вашому Борі одягти сині колготки чи в клітинку, — підкидає Іванна Мар'янівна.

Хтось відриває руку від арифмометра:

— Я пропоную цей ідіотський телефон винести в коридор…

— Але п'ять хвилин тому ви самі дзвонили чоловікові, бо, бачте, вам захотілося свіжого повітря. Ви ж самі тільки що питали, чи не піти під час обідньої перерви в парк на прогулянку. Вам, значить, можна, а нам ні…

Хтось підняв руку від рахівниці, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо і вдарить грім. І раптом, наче грибний дощ на голову, — дзвінок. Рятівний телефонний дзвінок.

— Не беріть трубки — це мені, — вигукує один стіл.

— Пробачте, але це мені, — вигукує другий стіл.

— У ці хвилини завжди розмовляю я, — вигукує третій стіл.

Шість, сім, вісім рук (залежно від того, скільки в приміщенні службовців) простягується до чорних злих апаратів, що одночасно гарчать на всіх столах.

— Я ж казала, що це мені, — заспокоює третій стіл усіх таким тоном, ніби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед «Орля» чи пилосос «Ракета».

Трубки опускаються, наче собачі хвости. Буря влягається.

— А що ви сьогодні снідали? Ти яйце йому не забув підсмажити?.. Ну, де, де! В холодильнику, «де». В целофані. Боже, скільки тобі казати!.. В целофановому мішечку під редискою й зеленою цибулею… Ну, я так і знала. Дитина, як завжди, пішла до школи голодна. Ти його доведеш!.. Ти його доведеш, що він стане дистрофіком… А зараз хоч нагодував?.. Що ви їли?..

Арифмометри зітхають. Тихо клацає рахівниця. Починають вибивати морзе друкарки.

— Дівчата! Ну, я вас прошу!.. Тихше. Нічого не чути… Як ви розмовляєте, я ж вам не заважаю… Так, так. Борщ, котлети, компот… А рулет брав? Ну, я так і знала… А що він зараз робить? Читає книжку… А на баяні він грав? Ні? Ну, я так і знала. Нехай негайно візьме баян. Чуєш, негайно. Хай підійде до трубки, пограє, а я послухаю… Ближче, ближче, кажу, погано чути…

Брязнула об підлогу рахівниця. Впала. Ненавмисне. Хтось посунув стола. Хтось звівся й вийшов у коридор.

— Це ти що грав? Шопена? Лисенка!! А я тобі кажу — грай Моцарта… Вчителька? Ти мене слухай. Моцарта, турку, грай. Це Моцарт? Ну, гаразд, зіграй ще того… Ну, як його?.. Та не Гріга…

Співробітники, що залишилися, підказують:

— Ревуцький, Штогаренко, Майборода, Глінка, Римський-Корсаков…

— Та вона ж своїх не визнає, — хтось пошепки. — Вона ж тільки до імпортних його привчає…

— Бюзе! — підказує хтось.

— Бах! — втручаються інші.

— Ліст!

— Паганіні.

— Це ж по скрипці.

— Глієр.

— Та це ж наш.