Страница 5

Свирид Опанасович: Та, все ясно. Бо кругом — інститут красоти (Цибає) .

Степан Чарльзович: А Микола Гнатович такий гарний, як удав.

Все смеются. Весьма комфортная атмосфера. Маленький костёр тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: „Щоб вони повиздихали, оті комарі!“.

Микола Гнатович: Та хіба ж це удав? Це — хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним як картиною.

Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает её на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течёт в закатную даль, отражая наших героев.

Свирид Опанасович: Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?

Микола Гнатович: Як молода і гарна то, точно — моя.

Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.

Микола Гнатович: Сідай, стара, чарку вип’єш з козаками.

Пріська: Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю до дому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: „Які рушники?“ А вона: „До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли — зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви: все ось що значить, діточки, то, мабуть і вам таке.“ А я: „Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!“ А вона: „Гріх вам брехати!“ А я дивлюся — ой, лишенько! — один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими — перські, а рушники — випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…

Микола Гнатович: А на ногах чоботи червоні. Ти, Прісько, мабуть здуріла. Хлопці, налийте чарку моїй бабі, бо вона на ногах не встоє.

Хлопцы наливают Приське чарку, она хлопает её, не закусывая.

Микола Гнатович: Оце діло, стара! Ще одну випий, і зараз все пройде, це тобі в голову напекло.

Свирид Опанасович: Щас врем’я таке дурне. Всі чогось бояться, призраків та фантомів бачать. А я, от, скільки живу, ніколи нічого такого не бачив. А ви, діду?

Микола Гнатович: Та, колись було. Коли малий був і на леваді кози пас. То — з лісу виїжджають четверо. Усі голі, на конях сидять і коси в руках тримають. А в одного — вєси магазинні. Мабуть по сіно поїхали.

Степан Чарльзович: А вєси навіщо?

Микола Гнатович: А сіно важити.

Свирид Опанасович: Та, хіба ж це фантоми? То якісь казли з дурдому повтікали, або ви, діду, чарку випили чи укололись харашо!

Микола Гнатович: Тогда цим нє увлєкались. Тогда порядок був. Ходімо, стара. Вже темно, саме час солому красти.

Старик снимает с дерева любимого гада и вместе с Приськой удаляется в поле. Они идут, нежно поддерживая друг друга за талию. Издали это смотрится следующим образом: внизу влюблённая пара сплетена руками, вверху — толстым удавом, мирно отдыхающим у них на плечах.

„Тиха украинская ночь…“ Белые хатки, пирамидальные тополя и прочая прелесть. Так выглядит двор Киндрата Омельяновича. Окно открыто. В одной из комнат на отдельной кроватке у печки спит Михайлик, в другой комнате — остальные дети и Киндрат Омельянович с женой. На самом же деле Киндрат Омельянович не спит, а притворяется. Он мыслит… Он весь как стальная пружина. Но вот, кажется, все заснули, можно действовать. С тигриной ловкостью он перелазит через жену, как через противотанковую мину. В тот момент, когда он находится прямо над ней, Мотря просыпается.