Страница 8

Михайлик: Возами, батьку.

Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.

Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.

Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!

Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…

Полковник:(він вже на коні) Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.

Михайлик:(підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову) Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.

С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.

Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.

Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во всё парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.

Пріська: От ми, діду і діждались свого.

Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.

Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.

Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.

Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.

Пріська: Якого Михайлика?

Микола Гнатович: А — Косомизденка.

Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!

Микола Гнатович: Та чому? Він — козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?

Пріська: Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був, і мене на леваді чекав?

Микола Гнатович: А ти не прийшла, клята баба?

Пріська:(кокетуючи) А мене мати не пустила.

Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.

Мотря: А чого це ви вбрались як на свято?