Страница 3

Ну ви зрозуміли, що діло зі мною темне. Бо, схоже, я стала найбільшим розчаруванням у родині. Навіки не така, як усі.

Далі в нас іде Сірожа, він — середульший. І з ним ситуація трошки краща, але не дуже. Бо оженитися то він оженився, але дерево не посадив і сина не народив, бо у Сержа — донька. Вже ж чому донька вважається недостатньо доброю як син, я можу розповісти у окремому феміністичному фоліанті, який обіцяюся колись написати на старості літ. Але повернімося до Сірожі, який, до речі, терпіти не може, коли його так називають. Його дружина пішла від нього — чи справедливо буде сказати — від них із Цвітою — ще в далекому 2017 році, задовго до епохи ковіду й великої війни.

Так Серж несподівано став соло-татом. І, здавалося б, усі мали б ним пишатися, що він такий молодець, і так чудово виховує абсолютно прекрасну Цвіту, але ж ні. Бо то «серединка на половинку», «сім’ю не втримав», «якби був нормальний, то жінка б не покинула» або вже геть у жалощі всіх зносить «біднесенький, так хлопові життя не склалося», «бідний, покинула його ж ото, була, жінка та й махнула хвостом і поїхала за границю» і так далі, і тому подібне. Люди страшенно люблять ідеальних персонажів, так шкода, що ми із Сержем не дотягуємо до їхніх очікувань (насправді — ні, ні разу не шкода). Родичі не втрачають надії, що одного дня нашого безталанного Сірожу підбере якась добра серцем жіночка, з якою вони ще понародять діточок, як на небі зірочок, і так він матиме ще один шанс на нормальність, шанс реабілітуватися в очах усього чесного села. Але поки Серж — неідеальний соло-тато, який, утім, виховує абсолютно ідеальну доньку.

Найменшенький у нас Борка. Йому 35, і він той самий парубок моторний, і от на нього якраз покладаються всі найкращі надії. У Бориса, згідно з мріями баби Гані, все має бути не так, як у нас, розтелеп. Він точно зустріне ідеальну жінку, у нього точно все вийде правильно й гарно з першого разу: і сім’я, і дерево, і вже точно син. І так у всіх нас з’явиться бодай одна гордість. Так можна буде усім нам нарешті видихнути, а бабі Гані скрізь і всім урочисто казати: «Ну, то таке, в сім’ї не без паршивої вівці, у нас таких аж дьві, але зате Борка!..». Борис казиться, коли його так називають, і невтомно несе на собі увесь кам’яний тягар родинних очікувань. Що ж, гадаю, він ще всіх здивує.

Ми виїхали до села в середу, посеред тижня, затрамбовані в моє авто по зав’язку, і трошки скривлені. Усе йшло не по плану, тож кожен із нас кривився про своє. Серж нив, бо це ж йому довелося Цвіту зі школи відпрошувати й тепер вона все на світі пропустить, плюс у нього тисяча п’ятсот мільярдів онлайн-уроків з англійської та німецької, бідні діточки, бідні діточки, ходитимуть світом невігласами. Борис стогнав, бо на нього чекали робочі дзвінки, які він скасувати категорично не міг, а отже, доведеться йому виходити в зум із мобільного, застигати на екрані й «Борисе, ви з нами? Борисе, здається, ми вас втратили», словом, купа спалених нервів. Я планувала їхати щонайменше в п’ятницю ввечері, бо мала підтягнути ще кілька хвостів, але вирішила, що хвости таки зачекають. Батьки сказали, що приїдуть якраз у п’ятницю ввечері, якщо не в суботу зранку, бо роботу їм на честь приїзду тітки з Канади, на жаль, ніхто не відміняв. Тож ми всі трішки потріскували нервовими іскрами, але були приємно схвильовані пригодою, що насувалася.

— Це добре, шо тітка та приїздить аж тепер, коли ми поставили бабі Гані унітаз у хаті, бо довелося б знову обклеювати туалета на вулиці шпалерами у квіточку, шоб було нарядно й красіво, — згадав Серж, — як тоді, у дев’яностих, коли до неї якась подруга з Прибалтики приїздила.

Я реготнула, бо досі пам’ятаю ті «нарядні» шпалери, прибиті цвяхами в дерев’яному туалеті.

— Треба казати країни Балтії, а не Прибалтика, — озвався Борис у білому пальті.

— Може, і треба так казати. Але тоді баба Ганя казала «подру́жка з Прибалтики їде! Треба німєдлєно шось робити із туалєтом!», — реготнув Серж.

— Що ж, цього разу то тітка Мальвіна з Канади, і теж караул. Роками нічого не міняється, ну хоч десь якась стабільність, — буркнув Борис. У нього вже хвилин сорок ішло друге коло активного робочого обговорення, бо якась ненза поставила питання за мить до прощання.

— Мальва Лебединська страшенно не любить, коли її називають Мальвіною, я в баби Гані випитала, — поділилася я інформацією.

— О, бачу, то в нас родинне! — ожив Борис. — Так а хтось знає, чого вона їде?

— Певно, щоб особисто познайомитися з тобою і вписати тебе у свій заповіт, — озвучив Серж, — не інакше.

— Дуже смішно, — огризнувся Борис, — а ще є якісь версії?