Страница 27

Звісно, заїду в робочий день. Просто я надто зраділа. Божечки, я навіть на таке не сподівалася!

Ага, то в тебе вдоста вільного часу? Може… на каву на районі?

Пауза. Перед очима хлопчик, із яким сміялися над дурнуватими завданнями, пишучи одну контрольну на двох, стояли вечорами під під’їздом, говорили ні про що й про все на світі. «Руслан у мене є завжди», — нав’язливою думкою засіло в голові поруч із піснею Авріл Лавін, заслуханою на CD-плеєрі.

А тобі нема компанії в різдвяний ранок? — надіслала й перевернула телефон, щоби не бачити, як в месенджері крапочками набирається текст відповіді.

Пауза. Дзеньк.

За двадцять хвилин біля школи

— безапеляційно засвітилося на екрані.

Стася не пам’ятала, як збиралася. Відкопала в шафі чистий светр, нанесла за вухо трохи парфумів, зібрала в жмут волосся. Вона боялася мати надто святковий вигляд, але й надто буденного їй не хотілося. Вона не бажала приходити заздалегідь, але й спізнитися було б не ок.

Руслан стояв на шкільному подвір’ї, перетоптуючись з ноги на ногу. Досі трошки нижчий за неї, симпатичний, веснянкуватий, хіба дещо змужнілий. У руках тримав букет із гілочок сосни й блідо-рожевих троянд, загорнутий у білий папір.

— З днем народження. І з Різдвом заодно, — усміхнувся він, простягаючи хвойно-квіткову композицію, яку, вочевидь, купив не за рогом будинку. Готувався.

Серце от-от мало вистрибнути з грудей, колишні метелики повернулися. Стася торкнулася обгорткового паперу — на звичайних аркушах А4 виднілися літери.

— Роздрукував тобі угоду для ознайомлення, — знизав плечима Руслан і зашарівся.