Страница 43

Андрійко піднявся на ноги. Ведмідь тяжко дихав. Ікла та кігті вовків сильно пошматували йому боки, що аж стирчали ребра. Морда була вкрита кров’ю, але ніякої агресії ведмідь більше не виказував. Андрійко зібрався було потихеньку піти собі геть, не випробовуючи долі. Але раптом зупинився. По тілу його пройшов холод. Цього не може бути!

Хлопчик повільно підійшов до ведмедя. Сніг потріскував під його ногами. Не усвідомлюючи, навіщо він це робить і які можуть бути наслідки, він стягнув рукавички й долонями взяв ведмедя за морду. Той не пручався, але відвів погляд, якось сором’язливо. Наче просив у хлопчика вибачення, що тому довелося все це побачити.

Андрійкові перехопило подих. Він лагідно провів долонею по кудлатому обличчі, особливо в тому місці, де красувався старий шрам. Вочевидь, це була не перша його бійка, бо в попередній ведмідь примудрився втратити око.

Андрійко поцілував ведмедя в носа й притиснувся щокою до шраму, як робив це сотні разів.

Світло в місті все ще не з’явилося, інакше б люди почали бити на сполох, якби побачили хлопчика, який іде поруч із велетенським білим ведмедем і про щось із ним розмовляє.

Зрештою вони зупинилися біля вертепу. Акумулятори ще не встигли розрядитися, і цей бутафорський хлів єдиний поблискував святковою ілюмінацією. Хлопчик і ведмідь без особливої тактовності посунули воскову фігуру Йосифа та всілися на м’яку солому.

Андрійко схилився над лялькою, яка в цій декорації грала роль немовляти Ісуса.

— Дякую, що почув. Із днем народження Тебе.