Страница 46

— А я Діна, — сказала Діна.

— Як Дінь-Дінь.

— Сам ти дінь-дінь, — Діна покрутила пальцем біля скроні.

— Ей, — Миколай торкнувся її плеча й вибачливо його стиснув. — Я ж ніжно. Як святковий дзвіночок — дінь-дінь-дінь.

На кухні тихо-тихо, ледь помітно, залунала мелодія. Діна впізнала сі-бемоль — ля — сі-бемоль — соль — перші ноти «Щедрика» Леонтовича.

— Ну ладно, — погодилася вона, — зроби ще пива.

І знову ж вона могла клястися на тому довбаному детекторі брехні, що пів секунди тому пива не було. Але ось — стоїть. Чотири гарненькі пляшки. Дві надпиті — дві нові. І ще дві під столом — порожні. А крім того, з’явилося більше золотавого миготливого світла. Запалали свічки, вже не чайні, а великі, товсті, які хтось розставив на підвіконні серед ялинкових гілок, свіжих і пахучих. Хтось групками умостив свічки на столі при вікні. І між ними з незнайомцем. У кухні запахло абрикосовим варенням, цукровою ватою і зимовим лісом.

«Окей, я сплю», — вирішила Діна, протираючи очі.

А оскільки це був сон, вона розслабила плечі, закинула ногу на ногу. Уві сні може бути ким завгодно: хоч Діною, хоч Жанною, хоч Бульйонською, хоч Борщовською.

— Можеш зі мною не погодитися, але Миколаєм бути легше, ніж Діною.

— Це чого? — зчудувався незнайомець, пальцем гойдаючи крихітні ялинкові прикраси на крихітній дерев’яній ялиночці, яка щойно теж з’явилася на столі. Прикраси дзеленчали, ніби були крижані.

— Ну бо Миколай це як волонтер, тільки його всі люблять, бо він не просить гроші, не тисне на совість, не тріпає нерви. А привозить все, шо треба, — і няшка. А Діною буть реально хріново. Ну от візьми хоча б ім’я. Ну як можна було назвати дитину Діна Осика?

— А по батькові як?

— Диви який патріархальний. Спартаківна.

— Нормально так. Мені подобається. Оригінально.

— А ти?

— Миколайович.

— А батько твій?

— Миколайович.

— А… дід? Дай вгадаю, теж Миколайович?

— Теж. От мій батько, розумієш, він — хороший Миколай. І дядько мій — теж хороший. І брат мій старший — хороший. І всі мої двоюрідні й троюрідні брати — вони теж. І далекі-далекі родичі…

— Хороші Миколаї, я поняла. — Діна підсунула ближче до Бородатенького тарілочку із сухариками й горішками, яка теж невідомо звідки взялася, щоб краще закушував, бо він так і до Миколая-Кая і Миколая-Авеля добалакається. А там, дивися, Єва ще якоюсь фейрі виявиться.

— Всі Миколаї хороші, крім мене.

Діна протягнула руку й погладила його навдивовижу м’яке кучеряве волосся.

— Та нормальний ти, чого ти паришся.

— О ні, я поганий… Поганий.

— Дуже… поганий? — уточнила Діна, і голос її одночасно і захрип, і зривався на якісь невиправдано високі ноти. — Прям дуже-дуже поганий?

Миколай звів на неї свої горіхово-кавові очі й завмер, напруживши губи в усмішці. Діна легко накрутила на палець його кучері, а тоді провела пальцем по лобі, по бровах, опустилася до скронь і врешті поклала долоню на широке міцне підборіддя. Борода приємно лоскотала шкіру.

— Як цікаво в нас виходить. Поганий Миколай і нечемна дівчинка. Дуже-дуже нечемна дівчинка. Ти приніс мені… різочку? — спитала вона майже пошепки.

— Краще не треба… — сумно відказав Миколай і прибрав її руку. — Я занадто добрий в ліжку, після мене ти ні з ким не зможеш бути.

Діна вперше за багато місяців зареготала вголос. Вона навіть забула, що її щелепи на таке здатні.

— Ну тоді добре.

Так її ще не відшивали.

— Значить, сьогодні… Ніч із п’ятого на шосте грудня… І шо ти тут робиш? — Діна протарабанила нігтями об стіл мелодію, ту саму, яку наказувала пальцям забути. — Не можеш знайти мою подушку? Може, тобі показати? Чи прийшов особисто сказати, що таким, як я, навіть різочка не світить?

— Ховаюся.

— Нічого собі… Від кого?