Страница 54

— Тоді йдіть за мною, я покажу, як дістатися.

У дверях Степан озирнувся на спустілий кабінет і гукнув до Володимира Миколайовича:

— Гей, а сейфа ви не будете закривати?

— Та що там уже брати? — знизав плечима голова й пішов геть, змушуючи Мирку й Степана поспішити слідом.

Будинок був розташований на самому краю села на віддалі від інших хат, зі схилу до нього збігала вузенька стежка між засніженими заростями сухостою. Мабуть, ті, хто жив тут, воліли усамітнитися. А може, навпаки, односельці не хотіли мати нічого спільного з попередніми господарями цього будинку.

Вибілені сонцем і часом дошки стирчали з перехняблених стін, ніби кості з відкритих переломів, кам’яний ганок розкришився та поріс мохом, вікна веранди похмуро поглядали на світ вибитими шибками.

— Що ж… — невизначено пробурмотів Степан і піддів черевиком умерзлий у землю череп якоїсь дрібної тварини.

Володимир Миколайович плеснув Степана по плечу:

— Ну, з новосіллям, — і додав тихо, ніби звертаючись сам до себе: — Може, воно й на краще.

Після чого розвернувся та посунув геть, поскрипуючи черевиками по крохмально-білому полотну стежки.

— А де ключі? — гукнув Степан услід.

Голова не зупинився і не озирнувся. Лише крикнув:

— Відчинено!

Доки тривала ця розмова, Мирка роздивлялася будинок із сумішшю тривоги й цікавості, намагаючись уявити своє життя в ньому. Густо переплетені лози дикого винограду, що вкривали всю східну стіну, здавалися їй клубком змій, вологі розводи на кам’яному фундаменті зливалися в химерні плями Роршаха, пластівці облупленої фарби на старих дверях були схожі на струпи прокаженого. Якоїсь миті Мирці здалося, що вона помітила порух у маленькому вікні горища. Ніби хтось підійшов до нього зсередини зі свічкою в руках і завмер, роздивляючись нових жильців. Може, то був всього лише відблиск сонця на брудному склі, а може…

— Глянь, ти теж це бачиш? — запитала Мирка, несила відірвати погляд від горища. — Степане?

Вона обернулася й зрозуміла, що чоловіка поруч нема — тільки суха трава колишеться на вітрі по обидва боки від стежки. Попри погожий день і тишу, в якій чутно були лише скрип далеких смерек під тягарем снігу, Мирку взяли дрижаки.

Аж тут із-за будинку пролунав скрик.

— Стьопо! — Мирка кинулася на звук крізь зарості сухостою.

Вона очікувала побачити чоловіка, розпростертого на землі в незграбній позі чи наляканого диким звіром, але замість цього застала Степана тієї миті, коли той, спершись рукою на стіну, витирав об сніг підошву черевика.

— Ти уявляєш, вступив у гівно, — пожалівся він, помітивши Мирку. — «Місцеві сюди й близько не підходять…» Ага, як же. Дуже навіть близько підійшли, під саму стіночку.

Мирка видихнула та прикрила очі:

— Ходімо вже в дім, а то я тут насмерть замерзну.

Відчинити вкриті інеєм і набухлі від вологи двері виявилося не так уже й просто, тому Степан озброївся ломиком і заходився видовблювати шматки льоду зі щілини між дверима та ґанком, примудряючись при цьому наспівувати Jingle Bells.

Якби справа таки дійшла до розлучення й Мирку спитали б, чому вона прийняла рішення закінчити стосунки, зараз вона могла б просто тицьнути в нього пальцем і сказати: ось, ось тому. Хай би що сталося, Степан у всьому знаходив щось хороше. Казав, що став таким після того, як у дитинстві потрапив під трамвай і зрозумів, що втратив лише стопу, а міг би й попрощатися із життям. І якщо на початку всі ці якості здавалися позитивними, то із часом вони почали бісити Мирку до розриву селезінки.