Страница 57

Запаморочливе падіння стандартів.

Слухаючи, як свистить за вікном лютий вітер, Мирка знову й знову поверталася до роздумів про те, як вона примудрилася опинитися в цій точці своєї біографії: а що, якби вони раніше наважилися на розлучення, що, якби взагалі не зустрілися, що, якби вісім років тому вона прийняла пропозицію колишнього однокласника та поїхала з ним до Канади? Можливо, зараз у неї було б зовсім інше життя і, хто знає, може, була б навіть дитина… Очі в Мирки защипало, а в животі розлилася особлива гірка порожнеча, що нагадувала про те, чого з нею вже ніколи не станеться.

Заборонивши собі розкисати, вона рішуче перекотилася на другий бік і від цього одна з пружин не витримала — дзенькнувши, вистрілила гострим краєм крізь оббивку й упилася їй у сідницю. Мирка ледь чутно зойкнула.

Степан обернувся й здивовано глянув на дружину.

— Що сталося? Чого не спиш? — і після паузи тихо додав: — Пробач, що назвав тебе жахливою матір’ю. Впевнений, мама з тебе вийшла б чудова.

У Мирчиному горлі щось стиснулося. Але, замість того, щоб нарешті розплакатися, вона неочікувано для себе розсміялася.

— Пружина, — проказала вона, намагаючись вирівняти дихання. — Прямо в сраку… Ніби мало нам тут всього… Ох!

Вона все сміялася й сміялася, не могла зупинитися. І поступово тривога на Степановому обличчі змінилася усмішкою, відтак несміливим хихотінням… І от вже він реготав разом із нею, як не робив уже дуже давно. Сльози текли в них по щоках, вони витирали їх долонями.

— А пам’ятаєш, як я вступив у гівно? — давлячись реготом, казав Степан. — Ох і добрий початок для нового життя! Ще й карти ці…

— І стара притрушена приперлася. Забирайтеся, каже, забирайтеся! Ніби нам є куди!

Минуло ще кілька хвилин, доки хвиля сміху відкотилася й у повній тиші вони застигли, обійнявшись. Степан злегка поцілував Мирку в лоба, і вона притулилася щокою до його грудей.

А потім старовинний настінний годинник пробив опівніч.

На горищі прямо над ними щось заворушилося, зашурхотіло, стеля заскрипіла під вагою чиїхось кроків.

— Ти теж це чуєш? — пошепки запитала Мирка.

Степан кивнув:

— Може, птах залетів чи кіт заліз.

Ніби у відповідь на його слова згори долинув приглушений спів — тужлива колискова під акомпанемент музичної скриньки. Легко можна було уявити, як там у темряві самотньо крутиться порцелянова балерина, нанизана на тонку залізну вісь, як метелик на голку.

— Або не кіт, — задумливо проказав Степан. — Піду гляну, що там.

— Із глузду з’їхав? Ти ніби жахастиків ніколи не дивився.

— Гаразд, — зітхнув, — маєш рацію. Із цим будинком правда щось не так. З усією цією ситуацією, з нами…

Він сів на дивані, схрестив руки на грудях і довго мовчав, щось обдумуючи. Потім проказав:

— От що ми зробимо. Завтра я відвезу тебе на кордон. У Польщі тобі дадуть притулок і матимеш якісь виплати. Ти заслуговуєш на краще, ніж оце, — він широким жестом обвів кімнату й у кінці захопив і себе, як частину незатишного зруйнованого світу. — Головне, що ти будеш у безпеці.

— А ти?

— А я лишуся. І далі робитиму вигляд, що все в порядку. Ти знаєш, я це вмію.

Степан підбадьорливо усміхнувся та з награною веселістю додав: