Страница 59

Мирка сказала:

— Гей, не бійся, ми тебе не скривдимо.

— У вас сокира, — заперечила Полуничка.

— Так це для ялинки, — сказав Степан. — Ми ялинку принесли, прикрашати будемо.

Полуничка засумнівалася:

— Ви повісите на ялинку сокиру?

— Ні, ми не повісимо на ялинку сокиру. Це для того, щоб… — Степан зітхнув: — Словом, ми не збираємося тебе кривдити. Виходь.

— Взагалі-то, я все чула, коли ви зайшли, — сказала Полуничка з-за шафи.

— Ну добре, добре, ми збиралися тебе скривдити. Точніше, захиститися. Але тепер не збираємося, зрозуміло?

Полуничка ненадовго замовкла, мабуть, щось обдумуючи, а потім запитала:

— Ви від дяді Володі?

— Від дяді Володі? — перепитала Мирка.

— Зазвичай він приходить у неділю, коли всі на службі в церкві. У нього блискуча маківка.

Мирка згадала, як подумки порівняла лисину сільського голови з полуничним драже, а вголос сказала:

— Так, ми від дяді Володі.

— Дядя Володя каже мені не відчиняти двері чужим і нікому не показуватися на очі, щоб мене не образили, — пропищала Полуничка.

Степан потер лоба:

— Ну, нам ти можеш показатися. Ми тебе все одно вже бачили. І, як я вже казав, ми не збиралися… Точніше, не збираємося… Та чорт! — він усівся на диван і втомлено відкинув голову на спинку. — Словом, як надумаєш, виходь.

Мирка стривожено глянула на фіранку, що тягнулася від шафи до стіни, але та не поворухнулася.

— Як гадаєш, вона ще там? — запитала Мирка.

Степан мовчки знизав плечима.

Коли й за п’ять хвилин нічого не відбулося, він ляснув долонями по колінах і рішучо випростався:

— Скоро вечір. Пора прикрашати ялинку.

Мирка зиркнула на чоловіка:

— А Полуничка?

— Семеро одного не чекають. Точніше, чекають, але не наполягають. У нас тут роботи непочатий край.

Із цими словами Степан вийшов із дому й за пару хвилин повернувся, тягнучи за собою припорошену снігом ялинку. Поки встановлювали її в кутку, гілля відтануло від пічного тепла, і кімнату наповнив густий запах хвої.

Мирка відкрила коробку з прикрасами та заходилася розвішувати — після того, як кулька опинялася на гілці, вона відходила на кілька кроків і прискіпливо оцінювала результат, стежачи за тим, щоб кольори прикрас були розподілені рівномірно.

Ялинка гарнішала на очах: у теплому передсутінковому світлі між гілками спалахували золоті та багряні іскри, кульки сяяли блискучими боками — такі тендітні й невагомі, ніби прибули сюди прямо з дитинства.

Спочатку Мирка раз по раз поглядала на фіранку біля шафи, очікуючи, чи не вийде Полуничка, але потім так захопилася, що здригнулася від несподіванки, коли хтось торкнувся її спини.

— Дуже смішно, — сказала вона Степанові й уже збиралася додати якесь міцне слівце, коли усвідомила, що Степан-то ось стоїть із того боку ялинки, і аж ніяк не в неї за спиною.

Степан визирнув між гілками.