Страница 66

Час: 21:40

Доцент, матюкаючись, намагався дістати щось із-під шафи. Звідти чулося загрозливе нявчання.

— От падло! Поцарапав! — за мить підвівся, розглядаючи руку. — Ну все, тобі пизда. Равлик, неси швабру. І двері на кухні лиши відкритими.

Відчинивши двері навстіж, Костя взяв зі столу шматок ковбаси.

— Киць-киць, — покликав. — Іди сюди, ну.

Мабуть, відчувши марність спротиву, Шмаркля прожогом вибіг на кухню, а звідти в передпокій, ухопивши дорогою з підлоги шматок ковбаси.

— Ах ти бандіт! Куди побіг? Ми ще не закінчили…

Доцент, підвівшись із колін, погнався слідом. За мить, відхекуючись, повернувся.

— Даценко, ти чого його так не любиш? — запитав Сірий, розставляючи на столі пляшки з колою та соком. Алкоголь стояв унизу, щоб у разі чого можна було швидко сховати.

— Колишню нагадує. У тої теж кіт був. Таке ж противне, британець. Терпіти їх не можу… Все в шерсті, дивани обідрані. Ще й вона з ним нянчиться. Тільки шо — до ветеринара. А коли я з температурою 39 на роботі, то нічого… В кінці кінців поставив ультиматум: або я, або він.

— Ясно, — засміявся Сірий. — Конкуренцію ти програв. Жінкам головне що? Ласка, любов, увага… А якщо вже з тебе користі менше, ніж із кота було…

— Ой, іди ти… — відмахнувся Доцент.

— А ніби ж і не старий. Та не парся, знаю я одні таблетки…

Знадвору почувся гавкіт. Сірий випрямив спину, автоматично глянув на двері.

— Кого це вже знову несе? Койота?

— Зараз гляну. — Костя пішов до виходу.

За мить звідти почувся знайомий голос.

— Ні, це Коля, — Доцент видихнув. — Прийшов знову на пляшку просить.

Коля жив неподалік, був алкоголіком і відкрито визнавав це. Лисуватий, рябий, завжди у в’язаному светрі, який ніколи не прався, і коричневому осінньому пальті. Загалом поганого нічого він не робив, як і хорошого. Їздив на старому, іржавому велосипеді, навіть у дощ чи сніг. Десятки разів він забував десь чи губив свій транспорт, та потім завжди знаходив, як виявлялося, на тому ж місці. Єдиний плюс їздити на такій розвалині.

— Хлопці… — його тягучий, піддатий голос звучав м’яко, майже ніжно. — Хлопці, проходив мімо, дай, думаю, зайду, скажу спасіба… Ви, хлопці, маладці… Єслі би не ви… Ех…

— Ну все, провідав, давай до свіданія, — передразнив його суржик Іванич. — Іди, нам тут нема коли.

— А ви, бачу, готовитесь… — Коля окинув оком повний стіл наїдків. — А можна попробувать отой бутербродік? Цілий день нічо не їв…

— От ти зараза. Ну на вже, їж, — Іванич дав йому бутерброд і від гріха подалі поніс решту в зал, на святковий стіл. — Кость, приглянь тут за ним.

— Ммм… Вкусно. Спасіба. — Коля апетитно плямкав, жуючи. — Хлопці, єслі вам шось нада, то я можу достать. Все.

— Парочку Т-72 нам дістань і снарядів для арти. — Доцент прийшов переносити їжу з кухні в зал. — І піхоти ще. Швидко закінчується.