Страница 5

І кожний рік з незримого амвону

В лице шпурляв би вам чавунний грім,

Який вам гув би рокотом глухим.

О, ми, як ліс, на спогади багаті,

Як діамантами Садко-купець!

Але поему нам пора кінчати.

Кого ж, кого мені ще під кінець

За звичаєм старинним величати?

Кому вдягти на голову вінець?

Згадаймо, як співалося в ті годи:

"Хвала князям, буй-туру Всеволоду!.."

Та чи ж до місця цей високий стиль,

Коли діла малі і непомітні?..

Хай Бог цю повість праці і зусиль

Собі з літопису на спогад витне,

Хай знає: десь за сотні тисяч миль

Геройський чин у барвах муки квітне.

Так хай не гімн, не бренькіт струнних лір,

Нехай молитва нам вінчає твір.

Тож помолімося за полонених,

Які у морі бурянім пливуть,

Та ще за страждущих і угнетенних,

Які шукають марно світлу путь,

За всіх в снігу зажива погребенних,

Які шляху додому не знайдуть.

Над ними, Господи, в небесній тверді

Простри свої долоні милосерді!

Ще помолімося за всіх, кому

Вже не судилося узріти світла,

Що їх я думкою не обійму;

За всіх, кому зруйновано їх житла,

Кого безжально кинули в тюрму,

Щоб радість їм ніколи не розквітла.

О, тільки дотиком легеньким рук

Позбав їх, Господи, страждань і мук!

Помолимось за тих, що у розлуці