Страница 1

ПЕРЕДМОВА

"Життя не пишеться за готовим сценарієм. Воно складається з тисяч маленьких рішень, випробувань, перемог, розчарувань і надій. Кожен день залишає свій слід у серці, а кожна історія заслуговує бути почутою.

«Щоденник Юлії Розкішної» — це більше, ніж просто біографія. Це відверта розповідь про мій не простий життєвий шлях. Я розповідаю про те, як вчилася мріяти, падати, підніматися та знову знаходити сили рухатися вперед. На цих сторінках зібрані спогади, думки, переживання та життєві уроки, які формували мене протягом багатьох років. Щоденник у шкіряному червоно-коричневому переплеті я почала вести з 2014 року, але сьогодні, в особливу для мене дату, 1 червня 2026 року, я відчула потребу поділитися своїми особистими думками з читачами.

Тут немає вигаданих героїв чи прикрашених подій. Є лише справжнє життя — з його світлом і тінями, радощами й випробуваннями, вірою та пошуком власного щастя. Це історія про те, як навіть у найскладніші моменти можна зберегти гідність, надію та любов до життя.

Я відкриваю перед вами сторінки свого щоденника не для того, щоб розповісти про минуле, а щоб поділитися досвідом, який може надихнути когось не здаватися, повірити в себе та сміливо йти назустріч своїй долі.

Якщо хоча б одна сторінка цієї книги відгукнеться у вашому серці, значить, моя історія була розказана недаремно.

З повагою і вдячністю до кожного читача"

Юлія Розкішна

ГЛАВА 1

21 липня 1987 року над невеликим селом Радушне, що на Дніпропетровщині, небо розгорнуло свою грізну виставу. Важкі хмари затулили зорі, а дощ рясно стукав по землі, ніби змиваючи межу між видимим і невидимим світами. Блискавки розтинали темряву гострими срібними лезами, освітлюючи ніч короткими спалахами таємничого світла. Здавалося, сама доля писала на небі знаки, які ще ніхто не міг прочитати.

Саме тієї буремної ночі я прийшла у цей світ. Кажуть, в таку погоду, народжуються особливості люди...

Моє народження було важким випробуванням. Життя моєї матері, пані Тетяни, висіло на волосині, і лікарі відчайдушно боролися за неї. Та боротьба точилася не лише за її життя, а й за моє також. Я народилася без свідомості, мов маленька душа, що ще вагалася між двома світами — тим, який залишала позаду, і тим, у який мала увійти.

Та, мабуть, ще тоді доля вирішила випробувати мою силу. Мій перший подих став першою перемогою. Моя перша мить на землі стала початком боротьби за право жити, відчувати, любити й творити власну історію.

І поки за вікнами лютувала гроза, а блискавки розсікали нічне небо, починався шлях, про який тоді ще не знала ні я, ні ті, хто тримав мене на руках. Шлях, сповнений випробувань, дивовижних збігів, втрат, відкриттів і таємниць, які життя розкриватиме поступово, сторінка за сторінкою.

Моє повне ім'я Юлія Есмігюль Розкішна, мамі подобалось ім'я Юлія, а бабусі Зейнаб ( мама мого батька) - Есмігюль, вона вважала, якщо я мусульманка, то і ім'я має бути мусульманське, але вони найшли компроміс і дали мені подвійне ім'я. Все таки, в мені тече не тільки арабська і грецька кров, а й українська також...Моє дитинство минало у бурхливі 1990-ті роки — час великих змін, випробувань і невизначеності. Та, на щастя, тревоги і труднощі того періоду залишилися поза межами моїх дитячих спогадів. Для мене той час назавжди зберігся не в похмурих барвах історії, а в теплих відтінках безтурботного дитинства.

До семи років ми з мамою жили в селі. Вона працювала бухгалтеркою на пошті — працьовита, відповідальна й сильна жінка, яка день за днем будувала наше невелике, але затишне життя. Нашою домівкою була кімната в просторому двоповерховому будинку. У ті роки такі будинки в народі жартома називали «фазендами». Люди захоплено дивилися мексиканські телесеріали, де події розгорталися серед розкішних маєтків, тож кожен великий двоповерховий будинок одразу викликав асоціації з далекими сонячними краями та мріями про заможне життя.

Та «фазенда», в якій ми жили, не була нашою. Мама винаймала там кімнату у доброї та привітної жінки, яку називала тіткою Шурою. Її діти давно виросли, створили власні родини та розлетілися по своїх життєвих дорогах. Будинок став занадто великим для однієї людини, а тиша в його кімнатах — надто глибокою. Мабуть, саме тому тітка Шура радо прийняла нас під свій дах.

За оренду вона не брала з мами грошей. Натомість вони по-доброму ділили між собою побутові турботи: разом оплачували комунальні послуги, складалися на дрова для зими та їхню доставку. Це була проста людська взаємодопомога, яка тоді здавалася чимось природним і звичним. У ті часи люди ще вміли підтримувати одне одного не через вигоду, а через щире бажання бути поруч.

Я пам’ятаю той будинок великим і загадковим, сповненим особливого затишку. Взимку він пахнув дровами й теплом грубки, а вечорами за вікнами тихо шумів вітер, ніби розповідаючи старі казки. Там минали мої перші роки життя — роки, коли світ здавався безмежним, а кожен день приносив нові відкриття.

Сьогодні, озираючись назад, я розумію, що справжнє багатство того часу полягало не в грошах і не в розкоші. Воно жило в людській доброті, у щирих стосунках і в тих маленьких проявах турботи, які зігрівали серце навіть у найскладніші часи.

У селі мене знали як загальну улюбленицю. Старші дівчата, віком від дванадцяти до сімнадцяти років, щодня приходили до нас у гості й просили маму дозволити їм побути зі мною, доглянути мене або просто погратися. А коли наставали канікули, вони прибігали до нашого дому ще з самого ранку, ніби на них чекала найважливіша подія дня. За спогадами мами, їй навіть було трохи ніяково перед батьками цих дівчат, адже вони так багато часу проводили зі мною. Та батьки все розуміли і ставилися до цього з усмішкою. Але коли я вже була більш старшою і мене просили придивитись за іншої дитиною, коли ми були у гостях в когось з друзів родини, я відповідала: "Я не нянька!" Мама дивувалась: "Як з тобою, так постійно всі носяться! Мабуть, тебе забагато носили на руках." З віком, в мене так і не з'явилась любов до дітей, але залишилась любов до тваринок, мабуть це, якась, компенсація...

З раннього дитинства я мала особливу любов до тваринок, як і вони до мене, а найбільше — до котів. Я без кінця просила маму подарувати мені кошеня, але вона жартома відповідала, що будинок нам не належить і нас можуть виселити разом із маленьким пухнастиком. Звісно, це був лише жарт. Добра тітка Шура дозволила мені тримати кошеня у своєму домі, і моя мрія нарешті стала реальністю.

Саме тоді наша сусідка, Тетяна Петрівна — вчителька за професією та моя перша наставниця з дошкільної підготовки — подарувала мені маленьке триколірне кошеня. Її кішка нещодавно привела кошенят, і одного з них вона вирішила віддати мені. Для мене це був справжній скарб. Маленька пухнаста грудочка одразу підкорила моє серце, і я назвала її Нюся.

Так у моєму дитинстві з’явилася перша справжня подруга — лагідна кішечка Нюся, яка подарувала мені безліч теплих спогадів і стала частинкою тих безтурботних та щасливих років. ❤️

Нюся виявилась доволі агресивною кішкою, вона кидалась та ричала на маму, коли вона мене сварила, а от мене Нюся слухалась та тільки зі мною була лагідною.

Ми з мамою часто їздили в гості до Кривого Рогу, до її подруги Віри — стмпатичної блондинки з теплою усмішкою та легким характером, поруч із якою будь-яка розмова ставала цікавішою, а час минав непомітно. Вона була, мов сестра - близнючка, схожою на солістку легендарного гурту ABBA, Agnetha Fältskog, що мені здавалося: варто лише увімкнути музику, і тітка Віра ось-ось заспіває на великій сцені. Жартома можна було подумати, що одна із зірок знаменитого гурту вирішила проміняти концертні зали на затишні українські посиденьки з чаєм та домашньою випічкою. І, чесно кажучи, якби хтось сказав, що переді мною не тітка Віра, а сама Агнета, яка завітала до Кривого Рогу інкогніто, я б, мабуть, повірила без зайвих запитань.