Страница 2

Коли ми приїжджали в гості, то, звісно, мама з тіткою Вірою зовсім не чаєм частувалися. На столі гордо красувалася пляшка горілки, але в компанії тітки Віри все це виглядало настільки вишукано, інтелігентно й по-світському, що я довгий час навіть не здогадувалася, що дорослі можуть бути напідпитку. Мені здавалося, що вони просто ведуть надзвичайно цікаві філософські бесіди, які з кожною чаркою ставали дедалі веселішими.

А коли панянки, як то кажуть, досягали потрібного рівня натхнення, починалася друга частина культурної програми — пісні, танці й концерти без попереднього запису. Кухня миттєво перетворювалася на сцену, а дві подруги — на справжніх народних артисток. І, треба визнати, репертуар у них був значно ширший, ніж у багатьох тодішніх телевізійних шоу.

Саме тітка Віра стала моїм першим б’юті-наставником. Одного разу під час їхніх дружніх посиденьок я помітила на трюмо омріяну косметику Max Factor, яку тоді активно рекламували по телевізору. У мами такої не було. Не втримавшись від спокуси, я вирішила негайно перетворитися на зірку екрана й самостійно зробила собі макіяж.

Коли я урочисто увійшла на кухню демонструвати результат своєї творчості, мама схопилася за голову й почала сварити мене за те, що я без дозволу взяла чужу косметику. Але тітка Віра, справжня дипломатка й прихильниця жіночої солідарності, лише усміхнулася й сказала:

— Не свари дитину. Краще нехай фарбується при нас, а я підкажу, де помилки. Бо якщо робитиме це потайки, то потім усі дивуватимуться, звідки в селі взялася маленька копія циркового артиста.

Звісно, для косметики мені тоді було ще зарано. Але той імпровізований майстер-клас від тітки Віри я запам’ятала на все життя. Уже в одинадцять років я почала наносити легкий макіяж, а моєю першою власною косметикою стала саме Max Factor — як теплий спогад про ту яскраву, життєрадісну жінку. Пізніше, коли подорослішала, моє серце підкорили вже інші косметичні фаворити — Pupa з серії Vamp та Femme Fatale. Але свою першу школу краси я пройшла саме у тітки Віри — під акомпанемент пісень, сміху та дружніх розмов на маленькій кухні, де завжди було тепло, весело й по-домашньому затишно.

Усе своє життя я чула, що успадкувала від батька не лише зовнішність, а й характер. Щоправда, з однією маленькою різницею: тато був смаглявим і карооким, а мені дісталися блакитні очі. Мабуть, це єдине, що я взяла від мами.

Мій батько, Александрос Розкішний (призвище справжнє, переведене з грецької мови. В оригіналі - Πολυτελής) був людиною двох світів — наполовину греком, наполовину арабом. У його жилах текла гаряча кров південних народів, а в характері поєднувалися гордість, впертість і любов до свободи. Мама ж була справжньою українкою. Ми з нею настільки не схожі зовні, що сторонні люди нерідко здивовано перепитували, коли вона називала мене своєю донькою. Іноді це виглядало навіть кумедно: люди переводили погляд з мами на мене і назад, ніби намагалися розгадати загадку, яку їм підкинула сама доля.

На жаль, батька я майже не пам’ятаю. Його життя обірвалося тоді, коли мені було лише три роки.

У ті непрості часи він поїхав до Москви, де відкрив невелике кафе. Мріяв працювати, розвивати власну справу, будувати майбутнє. Але дев’яності роки були суворими до тих, хто намагався чесно стояти на ногах. На його бізнес звернули увагу рекетири. І як справжній чоловік зі східним темпераментом, він не звик мовчати чи поступатися під тиском. Батько вирішив відстоювати свою правоту, вступив у протистояння, яке, на жаль, виявилося нерівним.

Його вбили.

Після трагедії дідусь і дядько поїхали до Москви, сподіваючись знайти справедливість через міліцію та з’ясувати обставини загибелі. Але замість відповідей отримали лише тривожну пораду: не втручатися, не шукати винних і якомога швидше залишити місто!

Так історія мого батька залишилася недописаною. Вона обірвалася раніше, ніж він встиг розповісти її до кінця. Від нього мені дісталися риси обличчя, запальний характер і безліч запитань, на які вже ніхто не дасть відповіді. А ще — дивне відчуття, ніби десь у мені живе частинка людини, яку я майже не знала, але яка назавжди залишила свій слід у моїй долі.

До нас з Ялти часто приїжджали батьки мого тата — дідусь Аристархос і бабуся Зейнаб, а також молодший брат тата — Нікос. Між татом і дядьком була разюча зовнішня схожість, тому коли Нікос виходив зі мною на прогулянку, перехожі були впевнені, що він мій батько.

І щоразу лунало захоплене:

— Яка ж гарна донечка! І який молодий тато!

Дядько лише усміхався. Насправді ж він був старший за мене всього на п'ятнадцять років.

Мама згадувала, що коли Нікосу виповнилося шістнадцять, він отримав водійські права і відчув себе справжнім підкорювачем доріг. Поки дідусь із бабусею гостювали в нас, він випрошував у дідуся автомобіль і віз мене до парку в Кривому Розі. З того парку я пам'ятаю лише величезну фортецю, яка тоді здавалася мені справжнім казковим замком. Щоправда, була ще одна причина, через яку дядько так любив ці прогулянки.

Він прогулювався зі мною, щоб знайомитися з дівчатами. За словами самого Нікоса, я була його найефективнішим «секретним козирем». Дівчата, побачивши мене, буквально завмирали від захоплення:

— Яка ж неймовірно красива дівчинка!

Природа й справді нагородила мене досить рідкісною зовнішністю: чорне, мов ніч, волосся та яскраво-блакитні очі. А мама ще й вплітала в мої темне волосся великі білі банти, від чого контраст виглядав майже казковим.

Після таких знайомств дівчата неодмінно купували мені шоколад або цукерки. А я, будучи однорічною дитиною, ставилася до ласощів із надзвичайною серйозністю та повною відсутністю акуратності.

Тому додому ми поверталися завжди з однаковим результатом: у мене були набиті шоколадом кишені, щаслива усмішка до вух і святкове вбрання, разом із білими бантиками, щедро прикрашене шоколадними плямами.

Можливо, саме тоді я вперше зрозуміла важливу життєву істину: краса відкриває двері, а шоколад робить дитинство по-справжньому щасливим.

Дядько Нікос, зустрів своє кохання в Ялті, коли йому було лише сімнадцять. Його обраницею стала така ж сімнадцятирічна українська дівчина Ірина з мальовничої Масандри. Вона мріяла стати швачкою й саме збиралася вступати до училища у Ялті. Їхнє юнацьке кохання виявилося справжнім — невдовзі вони одружилися.

На момент їх одруження мені було п'ять років. Ірина мала золоті руки. Із залишків чорного атласу, з якого шила собі блузку, вона пошила для мене класичну маленьку чорну сукню. А багато тканини п'ятирічній дитині й не потрібно. Та сукенка стала моєю найбільшою любов'ю. Я не хотіла її знімати ні вдень, ні ввечері. А коли виростала з неї, вимагала пошити точно таку саму, тільки більшого розміру. Так класична маленька чорна атласна сукня залишилася зі мною на все життя — як символ дитинства, краси та любові.

Весілля відбулося в Масандрі. Там я швидко знайшла спільну мову з однією з племінниць Ірини. Натомість інша постійно чіплялася до мене, говорила неприємні речі й усіляко псувала настрій. Ми з її сестрою навіть не хотіли з нею гратися.

І ось у самісінький розпал весільного застілля мені захотілося пити. Я попросила води. Хтось із дорослих запропонував компот, але я вперто заявила:

— Не хочу компот! Хочу воду!

І тут моя увага зупинилася на маленькій чарці з прозорою рідиною в руках дядька Нікоса. Я вирішила, що це і є вода.

У родині дідуся Арістархоса та бабусі Зейнаб алкоголь взагалі не був у пошані, тому дядько тримав чарку радше для годиться. Саме в цей момент гості дружно закричали:

— Гірко!

Дядько поставив чарку на стіл, обійняв Ірину, і молодята почали цілуватися. Усі захоплено дивилися на них, а потім рушили танцювати.