Страница 3

А я тим часом непомітно взяла чарку і одним ковтком випила її вміст.

На жаль, це була не вода.

Це була горілка!

Пекуча, міцна і зовсім не призначена для п'ятирічних дітей.

Від несподіванки я так закричала, що, мабуть, перекрила навіть весільну музику. До мене одразу кинулися дорослі. Що було далі, пам'ятаю уривками. Наступний кадр із пам'яті — я сиджу на лавці після того, як на мене вилили відро холодної води. Голова все одно крутилася, а світ навколо здавався підозріло хитким.

І саме в цей момент до мене підбігла та сама нестерпна племінниця Ірини. Вона почала щось голосно кричати, смикати мене за руки та дратувати.

Навіть у такому стані моє терпіння мало межі.

Тож я не витримала і влаштувала свою першу в житті бійку.

Гості кинулися нас розбороняти, а весілля отримало ще одну історію, яку згадували багато років потому. А з іншого боку, що ж то за весілля без бійки?!

Дядько Нікос потім довго жартував, що на його весіллі я примудрилася не лише випадково напитися, а ще й влаштувати бійку. І, чесно кажучи, далеко не кожен гість може похвалитися настільки яскравою програмою на весіллі!

Коли мені виповнилося сім років, дідусь Арістархос і бабуся Зейнаб переконали маму переїхати до Ялти, щоб я навчалася не в сільській школі, а в Ялтинській гімназії імені А. П. Чехова. Вони вважали, що там на мене чекає більше можливостей, і мама погодилася.

Та найбільше мене засмучувало не саме переселення, а необхідність залишити Нюсю. Я влаштувала справжню дитячу драму зі сльозами, образами й категоричною відмовою їхати без своєї улюбленої кішки. На щастя, тітка Шура вміла знаходити правильні слова.

— Нюся нікуди не подінеться, — заспокоювала вона мене. — За першої ж нагоди приїдете з дядьком Нікосом машиною й заберете її.

Ми з мамою вирушили до Ялти автобусом. Для тваринок далекі переїзди шкідливі, тому що причиняють великий стрес, а автомобілем дорога була б швидшою і значно комфортнішою для Нюсі.

Але у дядька Нікоса тоді вистачало власних турбот. Вони з Іриною давно мріяли про дитину, проте бажана звістка так і не приходила. Після обстеження лікарі повідомили, що Ірина здорова, а причиною бездітності є безпліддя дядька Нікоса.

Дідусь Арістархос тяжко зітхав, коли говорив про це. Така біда переслідує рід уже багато поколінь. Якщо комусь і вдавалась народити дитину, то ці діти, потім, обов'язково помирали у підлітковому віці... Згадував і своїх старших сестер-близнючок, які загинули в сімнадцятирічному віці в автокатастрофі ще тоді, коли родина жила в Греції. Одну сестру не вдалося врятувати на місці трагедії, а друга померла пізніше в лікарні. Ці втрати назавжди залишили слід у серці дідуся...

Згодом шляхи Нікоса та Ірини розійшлися. Після розлучення дядько переїхав до Росії, де займався торгівлею на місцевому ринку, тримав палатки, у дев'яності це вважалось престижно. Саме тому він не зміг одразу приїхати по нас машиною. А в дідуся, тим часом, почалися проблеми із серцем...

Проте слова тітки Шури виявилися правдою. Нічого поганого з Нюсею не сталося. У селі всі знали, що вона моя кішка, і любили її не менше, ніж мене. Нюся, як і я, була загальною улюбленицею.

До того ж ми з мамою регулярно приїжджали на канікули в село. Там нас завжди чекали тітка Шура, знайомі вулиці мого дитинства і, звичайно ж, Нюся, яка щоразу зустрічала мене так, ніби ми розлучилися лише вчора.Так минув рік.

Одного літнього дня ми з мамою приїхали на канікули до тітки Шури. Я вже уявляла, як побачу Нюсю, візьму її на руки і розповім їй усі свої дитячі новини. Але замість радісної зустрічі на мене чекала страшна звістка.