Страница 8

Людмила була вродливою жінкою, і Шаміль багато в чому успадкував її зовнішність. Його батько був татарином. У ті роки, більшість татар вважались не порядними людьми...

Для Шаміля переїзд став справжньою трагедією. Я ж поставилася до цього байдуже. Після закінчення 11 класу я й так планувала розлучитися з ним. Хай як цинічно це звучить, але Шаміль не був моєю людиною — так я відчувала.

21 липня 2002 року, у день мого п’ятнадцятиріччя, Шаміль подарував мені величезний кошик червоних троянд. Після цього він попросив моїх бабусю та дідуся не влаштовувати святкування, оскільки хотів уникнути присутності Саїда. Натомість Шаміль запросив мене до невеликого затишного ресторанчика, де організував для нас прощальну вечерю на двох. Того вечора в його погляді читалися смуток і приреченість. Він уже знав, що незабаром поїде разом із матір’ю, а отже, наша історія добігала кінця. Попри юний вік, він намагався триматися гідно, ніби хотів залишити по собі лише найтепліші спогади.

Так завершувався важливий розділ нашого життя — тихо, без гучних слів і драматичних сцен, під світлом ресторанних ламп і аромат свіжих троянд.