Страница 16

Віктор Михайлович ще довго гороїжився.

— Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами!

— Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку.

Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати.

— Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний!

— Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте?

На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка:

— Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати.

— Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека?

Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису.

— Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять.

— Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись.

— Безумовно, — відказав геніальний слюсар.

— З якою ж він метою тут?

— Не будьте дитиною.

— Байдуже. Мені треба його бачити.

— А ви знаєте, чим ризикуєте?

— Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем.

Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного.

— Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити. Чуєте?

Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер.

— Олено Станіславівно, — сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей, — я найду його і налагоджу з ним зв'язок.

— Може, ви хочете ще компоту? — розчулилась ворожка.

Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.

Розділ XI

Алфавіт «Дзеркало Життя»

Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували.

— Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю.

Іполит Матвійович здригнувся:

— Цього не можна.

— Чому?

— Там доведеться прописатись.

— З паспортом не гаразд?

— Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос.