Страница 41

— Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!..

Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки.

На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.

Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати.

Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар.

«Піду умиюсь», — вирішив він.

Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки.

— Чудово! — сказав Ернест Павлович.

Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти.

Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника.

«Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке».

Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти.

— Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник!

Ніхто не озвався.

Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців.

— Двірник! — крикнув він униз.

Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях

— Гу-гу! — обізвалися сходи.

— Двірник! Двірник!

— Гум-гум! Гум-гум!

Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались.

Інженер приголомшено поторгав їх ще кілька разів і прислухався. Серце йому калатало. Стояла вечорова церковна тиша. Крізь різнокольорові шибки височенного вікна ледве пробивалося світло.

«Ситуація», — подумав Ернест Павлович.

— От наволоч, — сказав він на адресу дверей.

Внизу, як петарди, почали ухати, і вибухати людські голоси. Потім, як гучномовець, загавкав хатній собачка. По сходах штовхали вгору дитячу колясочку. Ернест Павлович лякливо заходив по площадці.

— Збожеволіти можна!

Йому здалося, що все це занадто дико, щоб могло статися насправді. Він знов підійшов до дверей і прислухався. Він почув якісь нові звуки. Спершу йому здалося, що в квартирі хтось ходить.