Страница 22

— І ви стверджуєте, що це не так? — наступаєте на господаря.

— Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…

— Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…

Господар здивовано дивиться.

— Ну що ви скажете?

— М-да! Можливо, якась схожість є.

— Ви це називаєте — «якась схожість»? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…

Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.

— Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, — вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав — викапаний ви…

— Пробачте, але це не мій син, — раптом виривається в господаря.

— Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?

— Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…

— Що вам здалося?

— Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.

«Мда! — мдакаєте ви про себе. — Оце ситуація!»

Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.

— А де твій тато? — питаєте в хлопчика.

— Он, — показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви підсідаєте ближче.

— Ну, як? — цікавитесь у типа.

— Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

— Зате в коханні повезе, — підбадьорюєте ви.

— І не кажіть… Уже повезло.

— Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.

— Це він може… Туз хрестовий… Бито, — каже тип.

— Пробачте, а ви зі своєю давно живете?

— Ви до мене? — питає товстомордий.