Страница 5

Коли ми виїхали за місто, нам трьом остаточно здали нєрви, тож ми хором, у кращих традиціях ненз і розтелеп, одночасно спитали на три голоси:

— Ну, і як вам Україна?

— Як там погодка в Канаді?

— Може, ви голодні з дороги?

У відповідь почулося тихе хропіння. Тітка відігрілася в авто, розморилася після морозу й довгої дороги й, закинувши голову, преспокійнісінько душила комарика на задньому сидінні поруч із Борисом.

— Може, вона не вміє по-українськи? — голосним шепотінням висловив гіпотезу Борис. — Як-не-як із сімнадцяти років в іншій країні живе?

— Ти дурне? — не втримався Серж і так само голосно відшепотів йому у відповідь. — То її рідна мова з пелюшок! Як таке можна забути?! Ти б забув?

— А чого вона тоді мовчить? — розвів руками Борис.

— Може, по-перше, тому, що за нами на вокзалі слова вставити не можна було, ми ж утрьох навперебій говорили, видирали їй сумку з рук, під лікоть провадили до авто, перепрошували в реверансах, — нагадала я про ситуацію-sos, у яку ми всі потрапили за веліннями долі (насправді, ні), — а по-друге, вона зараз спить.

Ми ще раз завернули голови, аби пересвідчитися, що тітка Мальва таки спить і не чує наших балачок. Я тихенько увімкнула радіо, аби наша поїздка додому набула передсвяткової врочистості. По радіо Перрі Комо співав загадково й романтично про Magic Moments, і всі ми почувалися героями щонайменше різдвяної кінокомедії.

А тоді тітка Мальва несподівано прокинулася й оголосила, що їй треба до нужника. Вона сказала саме «нужника» — і так ми зрозуміли, що вона своя. Коли тітка після туалетної паузи повернулася до авто, то нажалілася, що на касі заправки стояла якась непутяща ненза. Вона сказала саме «ненза» — і так ми відчули той самий голос крові, який блукав нашими стовбуровими клітинами й шепотів: «Ця тітка Мальва то є люкс!».

Саме із цього моменту наша крига скресла, і ми почали потроху говорити: про літаки, які, на жаль, зараз не літають, про страшну війну, про разючі зміни в Україні, але незмінні побиті дороги, про українців за кордоном і тих, що лишилися вдома, про любов до землі, яка, на відміну від кальцію, ніколи не вимивається з кісток, ніколи.

Хвилини за дві мій телефон заспівав мотивами Jingle Bells. Дзвонила баба Ганя — спитати, чи все з нами добре, і чи далеко ми, а чи близько, бо їй треба знати, на коли поставити варитися картоплю.

Ми голосно обстукали сніг і вломилися в баби Гані хату — голодні й щасливі. З криками «Мальво!» та «Ганнусю!» двоюрідні сестри міцно обійнялись і навіть обидві пустили сльозу. А тоді баба Ганя загнала нас рушником за стіл, бо «скорше, бігом, у мене картопля дубом стане!». Тітка Мальва наминала оселедець і приказувала, що такого доброго ніде у світі не їла і що скучила за українським оселедцем, бо в Канаді такого нема! Ми розповідали, як утрамбували в авто не ту бабцю, і Цвіта, баба Ганя й тітка Мальва реготали з наших перипетій.

А тоді, пересміявшись, баба Ганя дожувала шматочок хліба й несподівано (і досить безпосередньо!) запитала:

— Мальво, а чо ти приїхала?