Страница 29

— Не знаю, про що ти, але так. Зима не для квітів. Вона для спогадів, тепла в будинках, рипучого снігу, маленьких дрібниць і великих сподівань, Різдва й куті… Оце розбалакалася з тобою й аж куті захотілося, але не знаю, чи цього року й робитиму її, маку сама не натру ж… Ходімо, — жінка поглядом вказала на будиночок через дорогу, — зайдемо в магазин, треба купити хліба.

У невеличкій сільській крамничці тіснилося покупців, як горобців під стріхою в дощовий день. Пахло свіжим хлібом і пральним порошком.

Світлана, розплатившись за куплене, рушила з Андрієм далі, до хатини над яром.

— Хіба у Свєти були діти? — кинув хтось їдким запитанням у магазинну чергу.

— То її шкільна інклюзія. Як своїх немає, то вона із чужими панькається.

— Та з одним всього. Хіба це робота?

— А ти попробуй дай йому раду.

— Він би в мене шовковий ходив!

— Не можна так. Зараз із дітьми треба по-доброму, лагідно.

— Зі мною в дитинстві теж по-доброму були: лупили паском, ставили в куток чи на гречку, виганяли на горище, могли ляпнути такого ляща, що аж свистіло — і все з добротою і ласкою. Ото було виховання! Хіба не видно?

— Ага, видно. З дітей людей паском вибивали. Під копірочку рівняли.

— Ай, мовчи! Що ти тямиш? Не можна з ними панькатись-нянькатись — на голову вилізуть.

— Та хай би спробували, то швидко б навуку завчили, як слід, а як зась.

— От бач, а ти кажеш. Моя правота!

— Може, й так, — вагалася жінка. — Я не знаю. Здається, що мої виросли якось самі. Головне, що в хаті було натоплено та їсти наварено, а решта, вже вибачайте, якось без мене.

— Воно то й правильно… підходь-підходь, уже твоя черга. Зараз вищитають на касі все, та й підемо додому. Такий дубацюра, що йти треба швидко.

Діти жвавими горошинками висипалися з укриття, як із затишної безпечної торбини, хто куди — назад у теплі класи, до крамниці, в обійми батьків, які чекали чад біля сховища. Тривожна година скінчилась. Десь високо в небі ще чутно було стишене ревіння літаків. Воно нагадувало дихання міфічних істот після чергового запеклого бою, де їм вдалося перемогти, давши відсіч темним силам, що чорнотою і вогнем насувалися звідусіль.

Світлана з Андрієм вернулися до світлого класу. В укритті малий сидів найтихіше й завжди сконцентровано. Вивчав карту повітряних тривог, що майже годину червоніла небезпекою. Щиро радів відбоям у кожній області.

— Зачекаємо тут, поки мама прийде, — Світлана всадовила хлопчика за парту, а сама натомість заходилася перебирати речі в запилюжених коробках.

— Шьо, шюкаєшь скарби? — поцікавився Андрій, завзято чеберяючи ніжками на стільці.

— Якби ж, — жінка взялася відкривати чергову коробку. — Треба знайти стрічки… Куди ж я їх встромила?.. І вишивані рушники на завтрашнє свято.

— Свято?

— Так. Ти любиш свята?

— Люблю свята, але не знаю, яке завтра свято буду любити.

— То ж свято Андрія. Останній день осені й ворота в зиму.