Страница 30

Звідтоді Світлана не любила денний сон, Дідів Морозів і горщики. Лише дорослою збагнула чому. Добре затямила, певно, що годиною сну недоспану ніч не наздоженеш. І що люди люблять обманювати, навіть коли не знають, навіщо те потрібно. А горщики просто не любила — туди пісяли всі, а вона більше ні.

— Пора вже викидати цей старий мотлох, — подумалось за стару шапку й мулькі спогади.

Андрієві подобалося його ім’я. Це ім’я було так само хорошим, як він сам — просто хорошим і нічого зайвого. Але окрім хорошого імені, Андрій мав і велике прізвище, для особливих випадків чи для чужих людей, як казала мама, — М-И-К-О-Л-А-Й-Ч-Е-Н-К-О — Андрій Миколайченко. Хлопчина неабияк радів із того, що має чогось більше, ніж один. Хоча їхня колишня сусідка тітка Марина якось сказала, тицяючи малому кругленьку цукерку, яка при жуванні чомусь завжди чіплялася та ховалася між зубчиками й потім доводилося довго-довго виганяти солодкі залишки зубною щіткою, що це банальне ім’я і свого сина вона колись назвала Рудольфом, а тепер Рудольфом у неї ще зветься кіт. Бути як чийсь син чи кіт Андрій не хотів, тому, за порадою тата, більше не зважав на слова тітки Марини, але від цукерок не відмовлявся.

Одного разу, здається, це було за кілька днів до вчора, а може, й роки тому, із Андрієм трапилася дивна пригода, після якої він вирішив: помічатиме те, чого раніше не помічав і на що не звертав уваги. Вони ще жили не в хаті в селі, а у великому місті й маленькій квартирі. Над головами не літали ракети й тітка Марина не волала, шукаючи між завалами своїх Рудольфів — кота й сина. Того ранку мама весь час повторювала, що почувається незібрано й сонно, бо не може випити вранішньої кави — електричний чайник відмовився гріти воду.

— От халепа! — бідкалась мама. — Доведеться діставати з полиці старий.

Андрій намагався вмовити чайник, аби той нагрів своє випукле черевце з водою, але чайник відмовчувався. Хлопчикові хотілося нагримати на електричного неслуха, але мама заспокоїла Андрія.

— Не репетуй, дорогенький. Завтра ми підемо до крамниці й купимо новий.

— Ти знаєш, де продаються чайники, і навіть електричні? — запитав Андрій.

— Ну звичайно ж! — розсміялася мама. Вона знала все-все, чи принаймні те, чого не знав малий, і Андрієві це дуже подобалося, адже про оте «все-все» завжди можна запитати в мами. І в тата теж можна, але вдома він бував не так часто, як мама.

— А що буде із цим?

— Його доведеться викинути чи віддати на якусь переробку, тато на цьому краще розуміється. От він прийде з роботи й ми запитаємо.

— Невже цього чайничка в нас більше не буде?

— Утім, буде інший. Не турбуйся.

— А цей… — він підійшов до кухонного прибора, — цей чайник зникне від нас?

— Іноді речі зникають, — зітхнула мама. — І не тільки речі, а навіть люди.