Страница 40

Олексій Декань Аватар на Святвечір

Андрійко навмання пробирався через темний ліс, із острахом озираючись навсібіч. Його чоботи глибоко застрягали у в’язкому мокрому снігу. Сніг був скрізь: у штанях, за коміром, стікав тонкими струмочками по обличчю. Андрійко відчув солоний присмак і зрозумів, що то був не тільки сніг, то були його тихі сльози відчаю та злості на самого себе, за дурість і необачність. Він майже був упевнений, що стежка десь зовсім поруч. Та світло кишенькового ліхтарика безрезультатно блукало в пошуках бодай якихось її ознак. Із усе більшим жахом Андрійко переконувався, що в цю хуртовину він не побачить нічого, окрім дерев і незайманого сніжного простирадла.

Він ще сильніше намотав на руку напівпорожній пакет з АТБ, аби жодна сніжинка не потрапила всередину, хоча сніжинки навряд чи могли б зіпсувати його скарб. Рукавички повністю намокли. Сніг налип на шапку, і тепер за вагою і формою вона більше скидалася на тюрбан Алі-Баби з арабської казки — останньої, яку читав йому батько перед сном.

Андрійко, втомлений, зупинився, опустивши плечі та схлипуючи. Йому було сумно, холодно та страшно. Він не знав, куди далі рухатися. І навіть у свої вісім років йому вистачило розуму та смирення, аби визнати, що він безнадійно заблукав.

У Святвечір, коли родина традиційно збирається за столом, весело спілкується, прислухаючись до затишного потріскування дров у каміні, він примудрився загубитися в лісі. Збираючись святкувати Різдво в теплому сімейному будинку, він якимось чином опинився всередині однієї із казок Шехерезади. «Тисяча й одна ніч, або Як дикі звірі загризли хлопчика в темному лісі».

Андрійко сумнівався, що бодай в одній із історій, які розповідала Шехерезада царю, йшлося про сніг, він не знав, чи буває снігова хуртовина в Аравії чи Індії. Але чітко пам’ятав, що майже всі ті історії були доволі криваві та жорстокі, не те що в мультиках. Мамі вони не сильно подобалися, але Андрійко був від них у захваті. Тато завжди читав гучно та виразно, своїм трохи хрипучим голосом. У найбрутальніших сценах він завжди робив паузу й переходив на зловісний шепіт — від цього в Андрійка по шкірі починали бігти мурахи, але одночасно він радісно стискав зуби, стримуючи вигуки, посміхався й хитро прижмурювався. Тато теж підморгував у відповідь своїм єдиним здоровим оком. На місці другого ока в нього був довгий шрам. Тато був військовим, і ось минуло вже майже два роки, як він утратив око на війні. Але він зберіг своє почуття гумору й здатність майстерно розповідати історії.

— Тож жадібний брат Алі-Баби так захопився знайденим у печері скарбом, що забув магічне слово.

— Ото ж бовдур…

— І не кажи…

— Сім-Сім, тільки лох міг таке просте слово забути…

— Так, Сім-Сім, відкрийся… Не лайся при мені. Де ти таке почув?

— Сергій із школи так фізрука називає… То він там помер із голоду?

— Геннадій Петрович не лох, то твій Сергій… сам такий… Ні, не помер із голоду, не встиг.

— Розбійники?

— Так. Вони повернулися. Знайшли незваного гостя і…

— Вбили?! Ото невдаха так невдаха!

— Не просто вбили, — батько понизив голос, схилився до самого вуха Андрійка. І хлопчик із радісним і моторошним передчуттям зрозумів, що зараз буде якась неймовірна рвань, і справді не помилився.

Батько відкрив нову банку дієтичної коли. І зробив великий ковток за мить до того, як холодна солодка піна ледь не полилася на його пальці. Він завжди любив солодке, хоч і хворів на діабет.

Батько прошепотів:

— Своїми гострими, як бритви, шаблями вони його четвертували!

— Це як? — не зовсім зрозумів Андрійко, тому не знав, чи в цей момент мав був злякатися чи здивовано видихнути. Він був професійним слухачем і хотів нагородити батька емоцією, яка б відповідала моменту.

Батько озирнувся, перевіряючи, чи мати не підслуховує.

— Вони його живцем розрубали на чотири частини.

— Жесть! — У Андрійка без перебільшувань перехопило подих. — І він помер?

— Так. Але це не кінець історії. Потім Алі-Баба знайде тіло брата, збере по шматках у мішок і віднесе додому.

— Бо свої своїх не кидають?

— Так синку, свої своїх не кидають. Ніколи.

— То він його поховав?

— Так, але він не хотів, щоб хтось у поселенні дізнався, як і де помер його брат. Тому він таємно запросив ткача до себе додому, зав’язав тому очі, щоб той не дізнався, де він. І наказав йому зшити нитками тіло свого брата.