Страница 51

— Мар’яна! — закричала Олеся, проте присутні не звернули на неї уваги — така доля привидів.

Мар’яна! Подруга ще з Майдану! Коли та де вони востаннє бачилися? Десь на заправці під Полтавою влітку 2022 року. Обидві рухалися на схід: Олеся поверталася на місце служби з відпустки, Мар’яна їхала волонтерити кудись у Харківську область. Тоді вони перекинулися лише кількома фразами, адже обидві поспішали. Кумедні, з пустими стаканчиками від кави в руках, випадково зіштовхнулися біля смітника, незграбно обійнялися, посміхнулися, коротко розказали новини про себе та роз’їхалися.

А зараз Мар’яна біжить обстрілюваною мінометами мертвою вулицею Авдіївки, намагаючись спіймати повідець, який із переляку випустила з рук, коли прилетіла міна. Вона ганялася за переляканим собакою, який кидався з боку в бік, шукаючи прихистку від людей, пострілів і криків.

— Кинь! Забий! До машини, бляха! — кричав військовий. Поза межами мікроавтобуса був лише він, скажена Мар’яна та ошелешений собака. Чоловік сам кинувся на допомогу зооволонтерці та вже за три кроки наздогнав тварину.

Десять секунд, і всі вже сидять в авто: четверо людей, п’ятеро собак і одна примара. Мікроавтобус газонув, і десь за сотню метрів упала ще одна міна.

— Потерпи, хороший мій, — казала Мар’яна одному з переляканих псів, — трішки потерпи, не лякайся.

І всім було очевидно, що вона заспокоює передусім себе.

Машина їхала тими самими вулицями, на яких Олеся провела більше року. З літа 2022-го до осені 2023-го. Місто за три місяці її відсутності дуже змінилося, але не змінилася обстановка: знову кудись їхати, трястися на розбитому асфальті з розкиданими уламками будівель і дерев, чути віддалені (чи навіть близькі) вибухи, плач і скавчання, і при цьому вірити, що й цього разу всі виберуться нехай не дуже здоровими, проте живими.

Скільки евакуацій з Авдіївки пережила Олеся? Скільки десятків? Оці машини із сигналами та без, поранені бійці, перелякані цивільні, спалені автівки на узбіччях чи просто посеред дороги. І постійні молитви, аби доїхали, аби тільки доїхали, в очікуванні, що хтось там почує.

— Потерпи, милий, — казала Мар’яна собаці з величезними, переляканими, наче людськими, очима, а в самої лилися сльози, — вже скоро, вже дуже скоро.

І Олесю ніби струмом вдарило. Це ж її слова, вона ж сама їх казала всього кілька місяців тому: «Потерпи, милий, вже скоро, вже дуже скоро». Того останнього разу, коли евакуювала пораненого з Авдіївки.

— Цивільні! — сказав водій мікроавтобуса. — Зупиняємося?

Пригальмував. Один із зооволонтерів відчинив двері, витяг із машини коробку та поніс до двох літніх жінок, що ішли вулицею обстрілюваного міста. Міста, якого з кожним днем ставало все менше й менше.

— Це вам! — сказав волонтер місцевим мешканкам. — Консерви, олія, печиво, цукерки. На Різдво!

— Так воно ж ще коли? Сьомого числа! — сказала одна з жінок.

— Двадцять п’ятого, бабці, тепер двадцять п’ятого!

— Та дай Боже, хоч сьогодні! — сказала друга. — Дякую!

— Пані, може, евакуюєтесь із нами? — спитала Мар’яна в них. — До Костянтинівки чи Харкова. Давайте, у нас буде місце ще на двох.

— Та ми тут! — сказала літня жінка.

— Ми вдома! — сказала друга.

Двері зачинилися, мікроавтобус рушив до виїзду з міста, але вже за декілька секунд був спалах.

— Знову, о ні, знову! — закричала Олеся. На неї нахлинули спогади, які вона так сильно прагнула забути.

— Ти тут? Ти з нами? — почула вона англійською. Розплющила очі: притулок для пілігримів, холод і кілька стривожених облич над нею.

— Ти з нами? — питає Амаро.