Страница 72

Час: 03:17

Костя сидів на своїй лежанці та говорив по відеозв’язку. Світло гірлянди було не надто яскравим, але достатнім, щоб освітлювати кімнату. Від цього атмосфера в хаті здавалася теплішою, нагадувала дитинство, казку. Сірий із Лисим, нарешті заспокоївшись, пішли на кухню пити чай. Інвалід, як завжди, заливисто хропів, а Доцент на сусідньому ліжку ще дивився фільм, час від часу поглядаючи на Костю. Молоде, майже юне обличчя хлопця прикрашала щаслива усмішка.

— Ну як так, забула павербанк?

— Не знаю… Ми поспішали. Хотіли зробити тобі сюрприз. Малий дивився мультики й розрядив телефон. А твою маму я просила не розповідати… Думала, встигнемо до опівночі приїхати. Твій тато, диви, як ялинку прикрасив…

— А чия це була ідея повернутися?

— Не знаю… Наша. Малий скучав, і мені там було важко.

— Ти ж знаєш, тут обстріли… Світло вимикають… — Костя з ніжністю розглядав дружину й сина на задньому плані, який грався дощиком із ялинки.

— Знаю… Але… Тут ми якось ближче… — її голос задрижав. — Не знаєш, коли тебе відпустять?

— Не знаю…

Намагаючись не вслухатися в розмову, Доцент склав навушники й повернувся на бік. Це добре, що все закінчилось добре. Аби ж так завжди, подумав.