Страница 14

— За що ви мені дякуєте? — здивувався той.

— А за те, — відповів композитор, — що ви не привели з собою в театр ще й коня.

Приїхавши до Манчестера, Леонкавалло зайшов у театр на виставу своєї опери «Паяци». Після спектаклю один з глядачів, що сидів поруч композитора, вигукнув:

— Яка музика! Шедевр! Неперевершено!

Леонкавалло жартома зауважив:

— Дозвольте, шановний, з вами не погодитись.

— Я сам трохи музикант і?? вам казати, що музика опери нікудишня… В ній усе вкрадено: каватина — у Берліоза, дует з першого акту — у Гуно, а фінал — примітивне наслідування великому Верді.

Вранці наступного дня Леонкавалло купив номер манчестерської газети і,? прочитав: «Леокавалло про свою оперу «Паяці». Синьйор Леонкавалло заявив, що його опера — плагіат. Він визнав, що в «Паяцах» нема нічого оригінального».

Виявилось, що вчорашнім сусідом композитора був театральний критик.

У мемуарах знаменитого драматичного актора Л. Барная розповідається про один цікавий випадок.

У середині минулого сторіччя в Будапешті виступав з концертом піаніст Леопольд Майєр. Під час виконання фантазії Ліста на теми опери Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» канделябр, що стояв на фортепіано, похитнувся і начав падати. Перелякані слухачі посхоплювалися з місць — могла спалахнути пожежа. Але піаніст-віртуоз, продовжуючи грати однією рукою, схопив канделябр і поставив на місце. Коли Майєр кінчив грати, оплескам не було втриму. Барнай разом з усіма був у захвати від віртуозності піаніста.

Згодом Барнай знову пішов на концерт Майєра. Цього разу в Граці. Яким же було його здивування, коли Майєр, дійшовши до того самого ж пасажу, вчинив точнісінько так, як і минулого разу!

Посміхаючись в думці, Барнай оплескував разом з усіма, та вже не віртуохності, а винахідливості заповзятливого піаніста.

Бельгійського скрипаля Ежена Ізаї після концерту запросили до одного власника Брюссельської взуттєвої фабрики. Після вечері господар попросив Ізаї зіграти.

— З дорогою душею, — відповів ввічливо музикант, — а коли ви будете моїм гостем, я попрошу вас зняти мірку з моєї ноги.

Знайомий славетного італійського композитора Пуччіні, посередній молодий музикант, ущипливо сказав композиторові:

— Ти вже старий, Джакомо. Мабуть, я писатиму жалібний марш до твого похорону, а щоб не запізнитися, почну завтра ж,

— Що ж, пиши, — зітхнув Пуччіні,— боюся лише, що це буде перший випадок, коли похорон обсвищуть.

Під час роботи над оперою «Богема» утворився своєрідний гурток друзів Пуччіні, який називався «Клубом богеми». Композитор і його товариші вечорами збиралися у лісовій хижі і при світлі гаснички гуляли в карти чи розповідали комічні історії. Тут же стояло піаніно, і господар частенько в присутності своїх партнерів сідав за нього і грав, а потім радився з друзями з приводу тієї чи іншої музичної деталі. Все було гаразд, але… настав мисливський сезон, і на світанку композитор замість сідати за рояль йшов з рушницею до озера. Це дуже стурбувало видавця майбутньої опери, а особливо дружину. Щоб врятуватися від її нападок, композитор схитрував: він запросив якогось молодого піаніста і той про людське око зранку грав мелодії із «Богеми». Невідомо, як проходило полювання Пуччіні, але опера вийшла чудова!

Джакомо Пуччіні був великим оптимістом. Почуття гумору не залишало його навіть у найскрутніших ситуаціях. Одного разу він зламав собі ногу і потрапив до лікарні. Через кілька днів його відвідали друзі. Вітаючись, Пуччіні весело сказав:

— Я такий щасливий, друзі! Мені вже почали споруджувати пам'ятник!

— Не кажи дурниць, облиш ці безглузді жарти! — перелякано вигукнув один з його друзів.

— Я зовсім не жартую, — відповів композитор і показав ногу в гіпсі.